Леонід Григорович Кононович - Феміністка, Леонід Григорович Кононович

і маленькі круглясті груденята з кораловими вершечками, котрі твердли у моїх губах, і зграбний живіт, що здіймався у гарячковому подиху, штовхаючи мене в обличчя…

…затремтіла в моїх обіймах, вигинаючись дугою, — і відкинула ковдру аж на поренчата, й виборсалася з сорочки, пожбуривши її геть одним порухом ноги, й розкинула коліна, одною рукою обіймаючи мене за шию, а другою нетерпляче спрямовуючи мою плоть в своє гаряче слизьке лоно…

— Оскаре… чуєш, Оскаре?

— Угу! — буркнув я, подаючись уперед всеньким тілом.

— А мені дадуть ото такий автомат, як у тебе?

— Авжеж! — хрипко потвердив я, провалюючись у неї довгим ковзким поштовхом.

— А пістолет?

—І пістолет! — потвердив я.

— А гранату?

—І гранату… Е ні, гранату не дадуть! Її тіло здивовано завмерло.

— А чого це?!

Я піднявся на ліктях і почав атакувати її, дедалі нарощуючи темп.

— Гранату, — сказав я, заплющивши очі й насилу усвідомлюючи свій голос, — тобі не дадуть… геть і не надійся! А знаєш, чому?

— Ну, й чому ж це?

— Бо ти її в колготки любиш ховати!

Вона обурено ляснула мене долонькою по спині.

— Ти що, знущаєшся з мене?!

— Розумієш, — сказав я, хапаючи її в обійми і впиваючись зубами в плече, — колготки можуть порватися, граната випаде — і як вибухне… у-у!

…коливаючись дедалі швидше й швидше, аж врешті перед очима рушили й попливли убік червоні плями, котрі, пульсуючи, накладалися на її обличчя, яке невпинно зростало й ось постало переді мною широким планом, ритмічно кидаючись із боку на бік, відкриваючи й закриваючи рота в безгучних зойках, щоразу глибше вгрузаючи в подушку, — й коли перший імпульс, неначе блискавиця, пронизав моє тіло, то переді мною знову неначеб відслонилася ота запона, і якимось внутрішнім зором, дуже чітко й реально я побачив оте містичне видиво: розпечена сіро-жовта пустеля з пологими пагорбами, що поросли верблюжою колючкою, бляклий небосхил, де, провалюючись за обрій, згасає руде вечірнє сонце, а потім, іще чіткіше й реальніше — чорний розтруб вогнемета, котрий видавався таким великим, що сливе цілком закривав усю оцю велетенську панораму; і знов огненна дрож пробігла мені по хребту, підіймаючись аж до основи черепа, й вибухнула нестерпним, сліпучо-білим полум'ям, пожираючи мій мозок…

…дивовижно біле й трепетне тіло, котре звивалося піді мною, кидаючись у ритмічних спазмах, густі русяві коси, що розметалися навсебіч, солодко лоскочучи мої плечі, широко відкритий рот, який хапав повітря, не в змозі перевести подих від нестерпної, болісної втіхи…

…ранок, який волошково зайнявся у вікні, звістуючи, що надходить новий день — і несе з собою нове зло й нову ненависть, і насильство, і біль, і розчарування, котрі одвіку панують в цьому проклятому світі, тому що ми виходимо з темряви — і в темряві щезаємо, так і не втямивши, навіщо ми жили, й любили, і раділи…

…сіро-жовта пустеля, котра зненацька здригнулася, наче від землетрусу, пішла глибокими вогненними тріщинами, і я відчув нараз, що тану, розтікаюся по ній і щезаю назавжди, наче вода, що всякає в розпечений пісок.

Над містом висів шпаркий морозяний туман. Сонце щойно зійшло, й коли ми виїхали на міст, який нависав над залізничними коліями, то чавунні поручні ще були геть опушені інеєм.

— Далі? — поспитався з-за керма Барабаш.

— З мосту з'їхав — і прямо! — буркнув я, набираючи номер на своєму мобільнику.

Барабаш глипнув на мене через плече.

— Ти впевнений, що ми застанемо цих блеків?

— А зараз перевіримо! Гало? — сказав я в слухавку. — Пітон? Клієнти на місці? Ну, які клієнти… оті ж, із Африки хлопці! Нгвамбе з його людьми… Ну! Ага, зрозуміло… Що? Ми зараз будемо… Групу не знімай… поки що все.

— Що, — поспитав Барабаш, — не повтікали?

— Холера їх не візьме! — буркнув я, ховаючи телефон. — Гайда!

Джип скотився з мосту й, наддавши газу, стрімко рвонув по шосе. Проїхавши кілометрів з десять, він звернув о ліву руч і, обігнувши майдан, припаркувався біля височенної кам'яниці, облицьованої декоративною цеглою. «Ройял-отель» — написано було над входом.

— Не поняв! — здивовано вигукнув Барабаш. — Що це вони тут понаписували? Рояль — це ж ото така штука, що пальцями грають!

— Відставити балачки! — суворо сказав я. — Пістолет?

— Зі мною! Може, калаша прихопити? Я сіпнув за клямку дверцят.

— Заспокойся… Мочити ми їх не будемо — побалакаємо трохи, та й годі!

Біля готелю стояв сталево-синій вольво, і в ньому стирчала стрижена довбешка Пітона. Ми зайшли у вестибюль і побачили ще двох оперативників, котрі вдавали, що читають газети. Один з них ледве помітно кивнув, і я втямив, що ситуація не змінилася.

— Поверх? — поспитав Барабаш, коли ми зайшли у ліфт.

— Третій! — буркнув я, перекладаючи свого парабелума в бокову кишеню. — Глушника накрутив?

— Атож!

— Дивися, без потреби не смали… а то я знаю тебе, обревка!

— Не сумлівайся! — сказав Барабаш, перевіряючи обойму. — Всьо буде чотко… пойняв?

Коридор було застелено червоною килимовою доріжкою. Я зупинився біля дверей номера й делікатно стукнув у них кісточками пальців.

— Хто? — поспиталися з того боку.

— Офіціянт. Сніданок замовляли?

За дверима загупали кроки. Потім лунко клацнув замок, і в щілину висунулася здивована чорна мармиза. В той же момент я кинувся вперед і, підкидаючи мурина потужним аперкотом, влетів досередини.

— Не рухатися, блеки! — заревів Барабаш, вимахуючи пістолетом. — Хто смикнеться, — уб'ю, на хрін!

За столом сидів кремезний негр із кривою близною під оком. На шиї в нього була фігурка у вигляді трьох переплетених змій. Ще один, справжній велет метрів зо два заввиш і з грубелецькими руками й ногами, — стовбичив коло вікна.

— Кассонго Нгвамбе? — поспитав я, переступаючи непорушне тіло охоронця.

Крем'язень зціпив зуби й нічого