Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

Одного разу Томек, боцман і Тоні повернулися верхи зі своєї щоденної ранкової прогулянки. Тільки-но вони спішилися, до них вибіг Ват Сунг і вручив їм листа від Вільмовського, якого приніс із ферми посланець.

Боцман розкрив конверт і прочитав уголос:

«Ми вже сяк-так влаштували наших кенгуру. Впросили пана Кларка, щоб він разом зі своїми працівниками взяв участь у ловах на ему. Він уже полював на них задля їх дорогоцінних шкурок, і в нього є коні, які вже призвичаїлися до звуків, що утворюються від тертя пір’я під час бігу птахів. Але ми тимчасово відклали лови ему, оскільки зараз у нас з’явилася можливість упіймати динго. Вони вже декілька днів нападають на овець, які пасуться на фермі Кларка. Якщо бажаєте взяти участь у ловах диких собак, приїжджайте негайно».

— Ну, що ти скажеш на це, братику? — запитав боцман, прочитавши листа.

— Їдьмо зараз же, — з ентузіазмом відповів Томек. — Я не можу відмовитися від ловів на динго.

— У такому разі відразу після обіду беремо свої манатки й гайда, — вирішив боцман.

— Динго полюють уночі, — заспокійливо відзначив Тоні.

Вони прибули на ферму саме в той час, коли Кларк уже готував коней у дорогу. Вільмовський, Смуга, Бентлі та двоє робітників Кларка з самого ранку готували капкани на динго. Вівці паслися в степу на ділянці, огородженій з усіх боків дротяною сіткою. Саме сьогодні в сітці помітили три пошкодження, поблизу яких на землі було виявлено свіжі сліди диких собак. Біля цих пошкоджень мисливці й розставили капкани.

Томек, боцман і Кларк поїхали на широке пасовище. До заходу сонця було ще багато часу, тому, розмовляючи, їхали повільно.

— Я чув, що ви полюєте на ему? — запитав боцман.

— Так, якщо тільки випадає вільний час, — відповів Кларк. — Адже полювання тут — єдина наша розвага.

— Розкажіть, будь ласка, як їх тут ловлять? — із цікавістю запитав боцман, який добре запам’ятав свою невдачу. — Ми з Томеком ганялися за цими страусами пару годин, а користі від цього була тільки та, що ми приглянулись лише до їхніх хвостів. Наші коні боялися звуку, який видає пір’я цих дивних птахів.

— Під час полювання на ему найважливішу роль відіграє кінь, — пояснив Кларк. — Він повинен бути таким же швидким, як ці птахи, і не боятися диявольського шелесту пір’я, який вони створюють. У мене є кілька коней, які вже звикли до полювання на них при найменшій нагоді.

— Ну, якщо вас цікавить тільки добування шкурок, то можна стріляти в ему з деякої відстані, — озвався Томек.

— Шкурка, пробита кулею, втратила б свою цінність, — . відповів Кларк. — Крім того, ему дуже живучі! Якщо його не вбити наповал кулею, то, незважаючи на рану, він зуміє втекти.

— Ну добре, але ж вам, зрештою, доводиться вбивати страуса, — додав Томек.

— Ти маєш рацію, але для цього мені потрібні лише добрий кінь і батіг, — розсміявся Кларк.

— Я вас не розумію!

— Справа в тому, що треба їхати за страусом і бити його батогом доти, поки він не впаде мертвим від утоми. Це найкращий спосіб.

Томек з обуренням поглянув на Кларка. Той, не помічаючи виразу його обличчя, вів далі:

— Ему швидко втрачає сили й наприкінці біжить важко, незграбно, майже як качка. Незважаючи на це, він біжить доти, аж поки впаде мертвий.

Боцман Новицький презирливо випнув губи й сказав:

— Ну, любий мій, така гра не для мене. Нехай ці пташки бігають собі разом зі своїми шкурками.

— Я також не буду полювати на ему, — додав Томек, — Нещасні птахи…

Розмова обірвалась, і вони мовчки доїхали до пасовища. Побачивши батька й Смугу, Томек відразу повеселішав. Вони радісно привітались.

— Ось і Мала Голова! — вигукнув Смуга, побачивши хлопця. — Я був певен, що ти не пропустиш полювання на динго.

— Чому ви були в цьому впевнені?

— Ти успадкував від батька жилку до пригод і мандрівок. Досить тільки прошепотіти слово «полювання», як ти підеш навіть у страшну спеку, аби тільки його не пропустити.

— Ви справді впевнені, що в мене є така жилка? — схвильовано спитав Томек.

— Чим більше я тебе пізнаю, тим більше переконуюсь у цьому.

— Отже, я міг би стати таким же знаменитим звіроловом, як і ви?! — спитав зраділий Томек.

— Таким, як я? — здивувався Смуга й з цікавістю подивився на хлопця.

— Так, так! Я повинен у майбутньому стати таким же звіроловом, як і ви.

— Хто ж це тобі наговорив, що я такий знаменитий звіролов? — спитав Смуга, якого потішили Томекові слова.

— Хто ж мені міг про вас розказати, як не боцман Новицький? Він, напевне, краще за всіх знає вас! — з ентузіазмом провадив Томек. — Саме боцман сказав мені, що серед нас ви єдина людина, яка має природжений хист до ловів тварин. Я мрію стати таким же відважним звіроловом, як ви!

— Я про це нічого не знав, — розчулено сказав Смуга. — Я хотів би мати такого сина, як ти. Твої слова багато до чого зобов’язують мене. Гадаю, що ми, четверо, можемо стати нерозлучними друзями.

— Так, як три мушкетери, про яких я читав у романі Дюма?! — радісно вигукнув Томек.

— Щось подібне до цього, — погодився Смуга.

— О, це справді чудова ідея! — зрадів Томек і по черзі обійняв розчулених друзів.

— Що тут відбувається? — поцікавився Кларк, який під час цієї розмови розсідлував коней.

— Невеличка сімейна урочистість… лише для втаємничених, — знехотя пробурмотів боцман Новицький. — Ну, а що там чути з нашими динго?

— Ходіть, я покажу вам приготовлені капкани, — сказав Вільмовський і, взявши Томека за руку, перший пішов у глиб пасовища.

Побачивши незліченну кількість австралійських мериносів, Томек не міг утриматися від вигуку здивування. Вони справляли враження