Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

великих клубків вовни, що котяться по траві. Навіть криві роги баранів майже цілком були закриті густою, пухнастою, кучерявою вовною.

— Їх тут, мабуть, сотні?! — вигукнув Томек.

— Декілька тисяч, — поправив його Кларк. — Якщо протягом найближчих двох-трьох»7 років тут не буде тривалої порухи, я матиму кількадесят тисяч овець.

— А що б сталося, якби була тривала посуха? — спитав Смуга.

У цьому випадку замість кількох десятків тисяч мериносів я мав би кілька десятків тисяч скелетів, які біліли б на випаленій пекельним жаром землі, — відповів Кларк. — Щоб уникнути такої біди, я повинен викопати артезіанські колодязі. Поки що задовольняюся тим, що поблизу пасовиськ є декілька заглиблень, у яких зранку завжди можна знайти трохи води.

— А у вас є які-небудь дані, що ці місця годяться для буріння артезіанських колодязів? — утрутився в розмову Вільмовський.

— Тубільці в цьому впевнені, а вони якимось невідомим нам чуттям знаходять артезіанські води.

— Тату, що це за артезіанські води? З уроків географії я знаю, що в Австралії поселенці копають артезіанські колодязі, але нічого не чув про артезіанські води, — запитав Томек.

— Бачиш, мій любий, вода проникає крізь пористі шари землі. Якщо в глибині вона потрапляє на шар непроникного ґрунту, то спливає по ньому й скупчується в певних місцях. Трапляється, що вода попадає між два шари непроникного ґрунту. Легко здогадатися, що, перебуваючи між ними, вона зазнає тиску, який дорівнює різниці рівня дна й поверхні проникного шару. Досить пробити непроникний верхній шар, щоб вода сама витікала, а інколи навіть ударила фонтаном на поверхню.

— У нас вода цінується майже як золото, — додав Кларк. — У тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому році скотар із Нового Південного Уельсу, копаючи звичайну криницю, випадково натрапив на сильне джерело підземної води. Ця подія стала сенсацією серед усіх австралійців.

— А як у вас стрижуть овець? Як я помітив, у вас на фермі разом із вами й кухарем працює всього четверо людей, — перейшов Вільмовський на нову тему.

— Звичайно, ми самі не дали б собі ради, — пояснив Кларк. — У Вілканнії організовано спеціальні бригади стригунів. У певний час вони об’їжджають ферми й виконують усю роботу. У нас важко знайти робітника, та й обходиться він досить дорого.

Розмовляючи так, звіролови наблизились до дротяної сітки, що відгороджувала пасовище від степу. Вільмовський повідомив, що саме тут поставлено перший капкан. Вони затрималися біля купки кущів. Томек даремно шукав слідів замаскованої пастки на динго. Серед кущів нічого не було видно, крім трави.

— Не розумію, як ми спіймаємо тут динго? — розчаровано сказав він.

Вільмовський обережно розсунув траву руками. Томек побачив майстерно сплетену з тонких гілок решітку, а під нею — глибоку яму з вертикальними стінами.

— Уже знаю! — вигукнув він радісно. — Біля сітки знаходиться замаскована яма.

— Так, ми розширили отвір в огорожі, пошкоджений динго, і викопали велику яму з внутрішнього боку сітки. Якщо динго захоче пролізти на пасовище, він обов’язково потрапить у пастку, — додав Вільмовський.

— А чи не краще було б викопати яму з зовнішнього боку огорожі? — занепокоєно спитав боцман Новицький.

— Ні, інакше ми залишили б після себе дуже багато слідів, які могли б насторожити навіть голодних динго, — відповів Вільмовський.

— А як ми дістанемо динго з ями? — допитувався Томек.

— На дні ями ми поклали сітку, яку трохи присипали землею. До її кінців прив’язали мотузки. Ми витягнемо динго з ями, сповитого сіткою, як немовля пелюшками, — відповів Вільмовський.

— Усе продумано чудово, — похвалив боцман.

— Увечері в цих кущах ми сховаємо шмат свіжого сирого м’яса, — втрутився Кларк. — Для голодних динго це буде чудовою принадою, і вони, сподіваюсь, забудуть про обережність. Ходімо далі!

Біля третьої пастки вони застали Бентлі та Лоренца, робітника Кларка. Бентлі саме закінчував маскування ями травою, а Лоренц знімав шкуру з недавно забитого ягняти.

— Якщо динго будуть такі голодні, як я, то на світанку наші ями будуть переповнені ними, — з гумором зустрів їх Бентлі.

— Зараз буде вечеря, — втішив його Смуга. — Я бачу, що ви вже подбали про прийом непроханих гостей.

— Так, пан Лоренц готує смачні шматки. Динго почують запах крові, й це притупить їхню пильність, — відповів Бентлі.

Лоренц порізав м’ясо ягняти на шматки. Один із них він подав Бентлі, який поклав його на ґратки, що маскували яму. Те саме зробили вони на двох інших пастках, а потім пішли в напрямку поставленого поблизу куреня.

Тоні приготував смачну вечерю. З’явились навіть дві пляшки доброго вина. У якнайкращому настрої звіролови полягали на траві й, смокчучи люльки, очікували настання ночі.

XIII
РОЗПОВІДЬ ПРО ПАВЕЛА СТШЕЛЕЦЬКОГО

Томек зручно ліг на м’якій постелі в тіні легкого куреня. Він довго дивився на безхмарне небо, думаючи про дружбу, яка зав’язалася в нього з учасниками експедиції. Навіть трохи запишався, тихо кажучи подумки:

«Ніхто з моїх товаришів у Варшаві не може похвалитися знайомством із справжнім мандрівником. А ось такий чудовий звіролов, як Смуга, сам запропонував мені свою дружбу! Та й боцман Новицький теж не останній моряк. Як його поважає екіпаж «Алігатора»! На всі його розпорядження матроси, виструнчившись, відповідають: «Йєс, сер, йєс, сер!»[51] — і виконують їх без вагання. Ось які тепер у мене друзі! А крім того, я син керівника ловецької експедиції…»

Ці приємні роздуми так вплинули на нього, що незабаром він заснув із щасливою усмішкою на вустах.

Він проспав декілька годин. Коли прокинувся, було вже темно, на небі мерехтіли зорі. До його слуху долинули голоси мисливців, які розмовляли біля вогнища. Стурбований Томек відразу підхопився й швидко підійшов до них.

— Чому ви мене не збудили? — запитав він із докором. — Ще трохи — і я проспав би все полювання!

Чоловіки