Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

— То не вигадує.

— І Е не бажає загибелі чаків?

— Е не бажає загибелі чаків, бо з чаками матінка Уф і сестри. Самі чаки бажають загибелі Е!

— Але ж… Е хотів укласти спілку з Вогнем!

— Той Вогонь уже загинув!

— Тоді Ек піде за То!

Ек рушив до То, проте йому шлях перетнув Юк.

— Стій!.. Ек не піде за То! — суворо проказав він.

— І Там піде! — рушив і другий юнак.

Юка це не хитнуло. Якимось неймовірним і диким стрибком Юк відскочив у бік, нагнувся і схопив камінь, заніс його над головою.

— Стій, Юк! — гукнув щосили То, бачачи, що камінь може влучити у Тама чи Ека. — Якщо і Юк піде за То, тоді і Юк стане братом Е!..

— Братом Е! — злісно прогув Юк, усе ще тримаючи камінь над головою. — Братом Е! — повторив здоровань; це було для нього великою несподіванкою, він ніяк не міг добрати, що і до чого, чому цей То поприваблював до себе всіх, а тепер хоче привабити ще і його, Юка! А коли ж Юк не захоче? Так, Юк не захоче! Тоді Юк залишиться один або доведеться повертатися до валунів, де снують із важкими довбнями мисливці… Чи ж не здіймуться на нього ті довбні?

— Чому ж мовчить брат Юк?

— Брат Юк! — усе ще сердито гримнув здоровань і, мабуть, сам незчувся, як рука з каменем опустилася додолу — його шал спадав.

Зараз То відчував себе верховодою і радий був, що не розгнівався, коли Юк назвав його калікою, і навіть визнав здорованя братом; То не хотів, щоб гурт розпався, знав, що від власного його гніву і від гніву юнаків Юк може так розлютитися, що когось коли не уб'є, то покалічить, і, бачачи, що здоровань приходить до тями, промовив до нього не надто голосно, але владно:

— Хай брат Юк не здіймає більше каменя супроти своїх братів!..

Не мовивши більше й слова, То рушив у гори. Він не озирався, бо чув кроки супутників, легкі й ледь чутні — юнаки наслідували справжніх мисливців, кмітливих і обережних. Не було поміж ними ніяких перемовок, навіть подихів не було чути. Але вони йшли. Йшли крутосхилом, поміж розкришеного каміння, яке місцями тримали низькорослі кущі, острівці нехворощі та полину, де-де блискали дрібні червоні маки, жовтіли кульки безсмертників та біліли квітки дроку.

То знав, що треба триматися того боку, куди мало впасти розпечене коло, що саме там мала бути та гора, у криївці якої чекав Е. Але її поки що не було видно — величезна скеля бовваніла неподалік і закривала собою той бік. Потрібно було пройти ще трохи, а потім обминути скелю.

Тим часом юнаки підступили до самого краю урвища, заглянули в глибінь. Споглядання провалля відразу ж захоплювало дух.

— Го-го-го!.. — прокричав Юк, і той поклик полинув донизу і потонув там серед верхівок дерев, що росли по схилу, гострих шпилів і туману, який ніби переповзав з грозяного узбіччя.

Раптом Юк зупинився — його погляд прикипів до високого схилу скелі. Коли юнаки теж туди поглянули, вони побачили козла, що насторожено звів голову, та, коли відчув, що його виявлено, сполохано пострибав по такій крутизні, що юнаки несамохіть вигукнули:

— Го-го-го!..

— Го-го-го — козел стрибає! — найгучніше від усіх крикнув Юк.

— Го-го-го — понад проваллям! — гучно додав Ек.

І хоча козел дуже швидко зник поміж камінням, усе ж юнаки захоплено повторили:

— Го-го-го — козел стрибає! Го-го-го — понад проваллям!..

Та ось знову поміж двома каменями майнули роги і спина козла.

— Ген-ген-ген — стриба безтямний! — першим озвався Юк.

— Ген-ген-ген — не впав у яму! — знову додав Ек і вельми зрадів, бо відчув доладність, якусь схожість у кінцівці слів.

— Ген-ген-ген — стриба безтямний! Ген-ген-ген — не впав у яму!.. — повторили юнаки.

Гурт поминув нижній ріг скелі. То шукав очима гору з криївкою, а його супутники захоплено вигукували від початку до кінця все те, що склали Юк з Еком.

Обійшовши скелю, молоді чаки поспинялися над урвищем. За ним То побачив гірське пасмо з кількома вершинами. Але То не знав, яка саме з них височіла над криївкою. Однак спершу треба було спуститися дуже крутим схилом.

— Це та пастка, в яку То хоче поспихати юнаків? — першим озвався Юк.

— То рушить цим схилом перший, — сказав проводир.

— Юк не хоче відбити голову від плечей — тут дуже круто.

— Так, дорога крута, — погодився То. — Іншої дороги тут нема. Коли ж Юк не схоче йти, коли ще хтось не зможе тут зійти, тоді доведеться вертатися і пробиратися тією дорогою, якою То прийшов до валунів.

— То повів юнаків дорогою, якою ніколи не ходиві — вигукнув Юк.

— То ходив тут… То спускався цим схилом, — заперечив проводир. — Але в То ноги і руки не такі міцні, як у Юка! Бо коли юнаки повернуться назад — за ними знову можуть погнатися чаки!

— Ек зможе тут зійти!

— Ре і Ра теж зможуть зійти! — услід за Еком одним духом прокричали брати.

— А Там, а Ак? — запитав То.

— Там поскаче з цієї гори не гірш від козла!

— Ак скакати не буде, але пройде…

— А Ру?..

— Ру піде вниз, — на подив усім відразу відповів мовчун.

— А Юк?..

— Юк піде у пастку!..

— Юк — дужий, Юк вибереться із пастки! — впевнене сказав То і сів на камінь.

— Чому ж То не йде першим? — запитав Юк.

— То хоче відпочити… Нехай і Юк сяде, нехай усі сідають! Дорога важка.

— Коли б