Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

Кому буде приємно таке, тим паче що найважчі завдання звалюють на твої плечі?

Знаю, негарно я вчинив, але нічого не міг з собою вдіяти: підкрався до дверей і притулив вухо до замкової щілини. Говорив Алі Усманов:

— Признаюсь вам відверто, друзі, успіхи цього хлопця просто приголомшують мене. Подивіться, які факти і дані він добуває, які магнітозаписи, фотодокументи приносить! Дивовижно! Я не пригадую, щоб отак працював інший якийсь співробітник міліції! А об'єкт же тут — не якісь там кишенькові злодії, самоуки-крадії, а висококваліфіковані хапуги. Мені часом починає здаватися, що цей хлопчина чаклун. Або, в усякому разі, людина небаченого обдарування.

— Ти маєш рацію, Алі, — погодився Салімджан-ака, а очі його лукаво усміхались. — У Хашимджана колосальний талант криміналіста. Пам'ятаєш, я тобі розповідав про дівчинку, яку нам показували в Ленінграді?

— Це та, що бачить крізь стіни?

— Так, я впевнений, що Хашимджан теж володіє якимись ще не відомими науці «особливостями».

І тут мені спало на думку. Дай лишень розвеселю старших товаришів, вирішив я, бо цілими днями вони тільки про одне й думають — про злочинців. І уві сні вони бачать не щось там приємне, а тих-таки правопорушників, хуліганів, спекулянтів, шахраїв! Що ж тут радісного?!

Я надів шапочку, тихо прослизнув у кімнату, заліз під стіл, за яким вони сиділи.

— Хашимджане! — гукнув Салімджан-ака, прочинивши двері. — Куди ж він подівся, в коридорі його немає…

— Я тут! — відгукнувся я, знявши з голови чарівну шапочку й вилазячи з-під столу. — Хотів записати на пам'ять ваші голоси.

Спершу вони всі троє як остовпіли, потім спантеличено подивилися один на одного і лише через кілька хвилин отямилися, вибухнувши дещо нервовим, але загалом здоровим сміхом. Найдужче розвеселився майор Халіков: він реготав, ляскаючи себе по колінах, підскакуючи на місці і тупочучи ногами; а з очей йому лилися сльози.

Шарифа приречена…

Сьогодні я прокинувся набагато раніше, ніж звичайно. Але не хотілося вставати з теплої постелі. Солодко потягнувся, розслабився і вдався до приємних роздумів. Не знаю, як іншим, але мені у такому стані краще думається. Ось і зараз осяяла мене чудова думка. Так! Саме отак і зроблю!

Я одним духом випив банку пареного молока, що його залишила дбайлива тітонька Лутфі, і, на ходу втираючи рота, минувся до телефону. Відшукав у довіднику номер товстуна, того самого завскладом районного кооперативного товариства.

— Я слухаю, — долинув гугнявий його голос.

— Ассалому алейкум, — сказав я співуче.

— Здоров. Хто це?

— От тобі й маєш! Ви тепер і голосу мого не впізнаєте!

— Звідки мені знати твій голос? За день тисячі таких, як ти, дзвонять.

— Я буфетник, який працює під благословенним захистком вивіски «Сама втіха».

— А, це ти, Закіре? Щось дуже тонким став твій голос.

— Ха-ха-ха! — засміявся я. — Люблю я ваші жарти, ака! Неодмінно утнете щось таке.

— Ну, що ти хотів?

— Адил-ака, від'їжджаючи, наказав мені в разі потреби звертатися за порадою до вас…

— Та він же сьогодні прилітає. Якщо хочеш зустріти, ось тобі дані… — сказав товстун. Потім крикнув на когось (видно, той заглянув до нього в «кабінет»): «Вийди звідси, бовдуре! Пізніше прийдеш». І говорив далі уже в трубку: — Я розмовляв учора з ним по телефону. Коли запросиш на плов?

— На який це ще плов?

— А ти скнара! Повинен же виставити частування за те, що позбавився обехеес!

— Та що там плов! — засміявся я. — Царський почастунок буде, тільки зачекайте трохи. — І поклав трубку.

Що ж, початок вдалий. І маршрут узнав, і номер рейсу…

По обіді я вирушив до аеропорту, щоб належними почестями зустріти «бідолашненького» директора. Але мені трапився автобус, який зупиняється біля кожного телеграфного стовпа, тож я ледь не запізнився. Адил-пройдисвіт уже сідав у таксі. Я вмить зайняв місце поруч з ним. Під'їхали до кафе. Аббасов ледь помітним кивком привітався з підлеглими і, сказавши, що відпочине трохи, пішов до кабінету, зачинився зсередини. Я сів на стілець біля вікна. Адил швидко підійшов до телефону й набрав номер. Йому не відповіли. Він брутально вилаявся, кинув трубку. Деякий час стояв посеред кабінету, стурбовано втупившись в одну точку й кусаючи нижню губу. Задзвонив телефон.

— Вам кого? — процідив крізь зуби Адил.

— Ви вже повернулися? Усе гаразд? — долинув гугнявий голос.

— А-а, товстун, це ти, — пхикнув Аббасов. — Як твої справи? Товари зумів прилаштувати? Що чути в місті? Все тихомирно?

— Тихо, але не дуже мирно.

— Зрозуміло.

— Як ви з'їздили?

— Ти ж знаєш, я нічого не роблю даремно. Тож готуй могорич, товстунчику, через п'ятнадцять днів твій склад буде загачений товарами.

Через кілька хвилин після розмови з завскладом Аббасову подзвонив, судячи по голосу, Муталь-коняка, сказав, що є негайна справа, про яку не можна говорити по телефону, й запитав, де можна буде зустрітись. Адил-підступний хвильку подумав, потім прогув у трубку:

— Зустрінемося біля задніх воріт парку. Прихопи з собою Саллабадрака.

Після цього він дзвонив ще кудись і вів досить незрозумілу розмову: «У стозі додалося сіна», «скрізь дме вітер», «очі злипаються», «суха ложка рот дере»…

Я з нетерпінням ждав майбутньої зустрічі в парку. Певно, має бути важлива розмова. «Бідолашний» директор не марнуватиме часу, не з тих. Він не зрушить з місця, якщо не зачує для себе зиску.

Вечоріло. Дрібний набридливий дощ перейшов у сніг, враз похолодало. Незабаром голі дерева, дахи будинків укрилися