Микола Васильович Білкун - Роман шукає

class="book">— Так, так, так! Згинати йому нічого, нічого йому згинати, і пальців нема, і гомілки нема, і ноги нема. Суглобчик ми вам зробимо казенний, шарнірчик замість суглобчика, замість суглобчика шарнірчик буде, замочок вам присобачимо… Так, так, так.

— А косити? — нагадав Щербина.

— Косити можна, — весело заспівав у відповідь майстер, — можна косити, можна косити. От косимо ми. От косимо ми. В праву руку беремо ручку, в ліву кісся, правильно я кажу? Кажу правильно, так кажу?

— Так, — погодився Щербина, не зводячи очей з майстра, який замість коси взяв у руки Бутькову милицю й став у таку рішучу позу, ніби перед ним розлігся неозорий лан і має він той лан викосити.

— Весь упор на ліву ногу, так? На ліву ногу весь упор? А правою ми так ніби підпихаємось, підпихаємось правою ногою. Крок вперед ми лівою ступаємо? А права собі позаду тягнеться, так? Ну і хай тягнеться позаду, а щоб вона не заважала, то ми на ній тільки клац — замкнемо в коліні, в коліні їй гнутися не обов’язково, не обов’язково їй гнутися в коліні, так? А ви собі косите, а ви косите — вжик, вжик, вжик! Піде діло. На замочок замкнути — і дуже просто.

— А коли без замочка? — наполягав Щербина, який любив усе знати достеменно.

— Призвичаїтесь, то можна буде й без замочка, без замочка можна буде, як призвичаїтесь.

— Виходить, усе можна? І танцювати можна? — єхидно запитав Семен Анципер.

Майстер подивився на Семена, одвів очі, але знову примусив себе дивитися прямо на нього.

— У вас обох нема, танці я вам не гарантую. Ходити будете, будете ходити, а танцювати… Техніка наша протезна ще не дійшла до цього. Може, потім колись, а от він, — майстер обернувся до Бутька, і в голосі його забринів захват, — він танцюватиме. Гопак і краков’як не дуже, а от вальс чи танго… Танго чи вальс… От такої… Перебувайте в доброму здоров’ї!

Майстер рушив до дверей, але Бутько його зупинив:

— Чекайте!

Бутько поліз під подушку й дістав великий трофейний гаман. Майстер замахав руками-крильцями й пурхнув у коридор. Грюкаючи милицями, Бутько поспішив за ним. Через кілька хвилин він повернувся, сховав гамана назад під подушку й сказав:

— Ні копійки не взяв… Дивак, ні копійки не взяв. Каже, як буде все гаразд, як муляти не буде, то по баночці вріжемо, вріжемо, каже, по баночці.

— Ото ти тепер так і ворожитимеш? — спитав Ігор. — «Дальня дорога» — «дорога дальня», «дєнєжний інтерес» — «інтерес дєнєжний», «казенний дім» — «дім казенний»…

Йому майстер не сподобався.

Славко, Семен і Мартин теж були розчаровані. їм здавалося, що протези мусять робити професори, а не шевці. Щербина ніби вгадав їхні думки:

— Ех, хлопці, хлопці, мало ви ще каші їли. Не знаєте ви, що не святі горшки ліплять, а грішний люд.

Майстер йому припав до душі. Видно, цей чоловік знає свою справу, коли на протезі, зробленому його руками, можна косити.

І він з надією подивився на тумбочку, де лежала заповітна коса.

Розділ дев’ятий

Міліція дуже вплинула на кіно. Але й кіно вплинуло на міліцію. І якщо відверто, то вплив цей не такий уже й позитивний. Я маю на увазі вплив кіно. Воно б і справді добре, якби, спостерігаючи за якоюсь людиною, можна було повною мірою використати сучасні технічні засоби. Сидиш отак у нашій з Федором Васильовичем кімнаті, а перед тобою екран, на якому видно все, що робить цієї хвилини отой пришелепкуватий Петручок. Але ж далеко не у все можна вмонтувати телевізійні камери, по-друге, існують певні моральні- заборони, які не дозволяють нам підглядати те, що тепер так охоче показують на кіноекранах, зробивши хіба що невеличке застереження: «Дітям до шістнадцяти…»

Ось чому, коли оперативний працівник лейтенант Слюсаренко, приставлений дивитися за Петручком, з телефону-автомата повідомив мене, що Петручок, розпочавши на вулиці розмову із молодою і досить гарною жінкою словами: «Де я міг із вами раніше бачитись?», уже повів цю жіночку до кафе, я аж скривився. Та наказ є наказ.

Я спитав:

— А хто вона така, ви не знаєте? Чи не з колишніх його дружин?

— Та ні, — здивувався Слюсаренко. — Для чого б він питався, чи бачив її раніше?

— Ну, може, то жарт такий… Добре, я зараз приїду.

Дзвінок цей перебив мою розмову з Вілею. Сьогодні я чергував. Біля скористався цим і прийшов до мене на службу в управління міліції. Він був у захваті: його запросили на роботу в Інститут кібернетики. їм потрібен був спеціаліст з логіки, і вони, хоч як шукали, не знайшли кращого за Вілю. Йому вкрай треба було похвалитися, а перед ким це зробити, як не переді мною? І він хвалився так, що мене розпирали заздрощі.

— Розумієш, — казав він, — вони проектують машини, що будуть самі навчатися. І їм потрібна людина, яка вміла б давати дефініцію — точне визначення будь-якого предмета чи будь-якого поняття.

— Як це?

— Ну от, наприклад… Скажи швидко, чим відрізняється рух кроком від руху бігом?

— Швидкістю.

— Дзуськи, — зрадів Біля. — Можна бігти на місці й пересуватися кроком так швидко, як на змаганнях із спортивної ходьби.

— А чим же?

— Тим, що під час бігу, на відміну од ходьби, обидві ноги відриваються від землі.

— Гм, — знизав я плечима. — Ті, що збираються зробити машину, яка мусить сама навчатися, хочуть привчити її ще і бігати?

— Ти кинь ці хохми. Я й сам так умію. Для того, щоб навчити машину не помилятися, треба вміти не помилятися самим, треба зрозуміти, що таке помилка як принципове явище.

Гай-гай, Вілю…

— І ти вже це розумієш? — обережно спитав я.

— Звичайно. — В голосі його — жодного сумніву. —