Збігнєв Херберт - Варвар у саду

вкрай безоглядна боротьба чоловіків, котрі змагаються віч-на-віч, не є такою згубною, як підшепти, підслуховування, страх перед сусідом і зрада в повітрі.

Варто порівняти тогочасну кримінальну процедуру з процедурою інквізиції. Кодекс Юстиніана, на якому був заснований карний процес, забезпечував оскарженому низку прав, покладав на позивача тягар доказів і виключав свідків, які могли бути запідозрені в упередженості, а також карав ворожість донощика до оскарженого. Проте у країні, яка пережила двадцять років війни і переслідувань, мешканці набули здатності міняти личину залежно від обставин, і нелегко було законними засобами виловити схизматиків. Щоб їх переслідування давало кращі результати, необхідно було розширити формулу допустимості свідків. Адвокатська оборона в принципі допускалася, але той, хто її надавав, автоматично наражався на звинувачення в єресі, тому на практиці та допомога не відігравала жодної ролі. Новиною щодо нормального перебігу суду було заслуховування свідків за зачиненими дверима, що лягло в основу успіхів інквізиції та зруйнувало довіру навіть у найбільш компактних суспільних групах.

Попереджений сторотою пліткою, вступає у мури міста великий почет людей, озброєних перами, — нотарів, канцеляристів, писарів, і людей, озброєних списами, — солдатів, слуг, тюремної сторожі, згуртованих навколо інквізитора. Приїжджі селяться у палаці єпископа чи монастирі, і оголошують «термін помилування» тривалістю, зазвичай, в один тиждень. Усіх, хто за цей час добровільно зголосяться, не можна скарати на горло, ув’язнити чи конфіскувати їхнє майно. Але взамін вони зобов’язані дати інформацію, з якої сплітається сітка підозр.

Осіб, які у той час приходять до інквізиторів, звинувачують зазвичай у незначних чи вигаданих злочинах, як це трапилося з мірошником із Белькера, котрий засвідчив, що не вірив у допомогу святого Мартина при побудові млина. Однак такий чоловік, який несе маячню з прилиплою до спітнілого хребта сорочкою, либонь знає набагато більше. І можна, скажімо, від нього довідатися, хто двадцять років тому вітав «досконалого» на вулиці. Імена донощиків тримають у таємниці, і вистачає свідчень двох анонімних свідків, аби розпочати слідство. Інквізитор поєднував у своїх руках функції, принципово відокремлені навзаєм у нормальному процесі: він був слідчим суддею, прокурором і суддею, який виносить вирок. Навіть інші духовні особи, які допомагали у слідстві, не мали права голосу. Рішення про наявність вини лягало на сумління однієї людини.

Особисто до рук підозрюваного надходила повістка з вимогою з’явитись у трибунал інквізиції. Допитуваного не знайомили з актом оскарження, що мало ту перевагу, що обвинувачені визнавали часто більше, ніж від них сподівалися. Після допиту вони потрапляли у в’язницю, або ж їм дарували «свободу під наглядом». В’язниці (у ті часи непомірно розвинувся цей ґатунок архітектури) були важкими, у чому можна переконатися, оглядаючи камери у Каркасоні й Тулузі — чорні провалля ям, де годі було ні лежати, ні стояти випроставшись. Голод, спрага і кайдани ламали найбільш незламних.

Проте, якщо підозрюваний виявлявся твердим горішком, до нього вживали тортур. Ця система здобування зізнань була широко вживана у світському судочинстві, коли йшлося про важкі злочини; натомість духовні суди радше цього сторонились, у кожному разі дотримувалися принципу, що тортури не могли спричинити ні каліцтва, ні пролиття крові. Здавна застосовували систему хльости, яку чинили з вправністю і знаннями про завдавання страждань (у цій галузі існували цінні фахівці). Булла Інокентія IV від 15 травня 1252 року врешті перетворила тортури на законний засіб.

Зізнання обвинуваченого були, зрештою, формальністю, адже для засудження будь-кого вистачало доносу двох осіб. Останнім велося нелегко. Особа, яка донесла на сімох «досконалих», була вбита у ліжку, а сержанта Дюманжа за подібний вчинок повісили на сухій гілляці. Тому донощики воліли подавати імена покійних, чи тих, хто міг сховатися у неприступних фортецях Монсеґюр чи Кверібус.

Варто зазначити, що вогнища ладували тільки для «досконалих» або затятих послідовників Церкви катарів. На решту накладали канонічні кари, які не мали поважного впливу на життя засуджених. Носіння знаку хреста, зарезервоване для тих, хто спонтанно визнав свою провину, спричиняло бойкот у громадах, де єретики складали більшість, і викликало підозру у шпигунстві на користь інквізиції. Обов’язок відбути паломництво (цілеспрямовано підбирали віддалені місцевості, що було серйозним фінансовим випробуванням для всієї родини) тривав від кількох місяців аж до п’яти років, коли йшлося про лицарів, висланих до Святої Землі чи Константинополя. Ці покарання могли впасти на того, хто під час подорожі кораблем перекинувся кількома словами зі схизматиком чи одинадцятирічною дитиною з волі батьків привітав на вулиці «досконалого».

Коли хто гадає, що протоколи інквізиції містять приголомшливий матеріал, простий для користування з літературного огляду, — помиляється. Діалог — у чому можна переконатися, читаючи обширну збірку під назвою Collection Doat, — не побудований на несподіваних репліках, пристрастях, погрозах, опорі та відчаї, а радше на вражаючій одноманітності. Проте варто за описом камери тортур побачити автентичний жах.

Що ж ми знаходимо у протоколах? Імена, дати, місцевості. І це майже все. «У Фанжо під час consolamentum, уділеного Ожерові Ізорнові були присутні Бек з Фанжо, Ґійом із Ла Іль, Ґаяр із Феста, Арно де Ово, Журден з Рокфора…»; «Ато Арно з Кастельвердену зажадав consolamentum у домі своїх кревних на ймення Ковар із Монґрадай…»; «диякони Бернар Кольдефі та Арно Ґіро мешкали постійно у Монреалі, і на їхні збори приходили Раймунд із Саншо, Петер’я, дружина Мора з Монреалю…» — і так багато сторінок поспіль.

Бернар Ґві, інквізитор наступного, XIV століття, написав повчальну працю, титул якої звучить: Libellum de Ordine Preadicatorum[66]; вона стала підручником для інквізиторів, який дає уявлення, як виглядав допит альбігойців.

«Треба спитати підозрюваного, чи бачив він, або ж познайомився будь-де з одним чи багатьма єретиками;… де бачив, скільки разів і коли…

item, чи мав які стосунки з ними, де, коли і хто його рекомендував;

item, чи приймав у своєму помешканні одного чи багатьох єретиків; кого саме і хто їх приводив; як довго вони у нього залишалися, куди пішли, хто їх відвідував, чи слухав їхні проповіді та чого вони стосувалися;

item, чи виказував пошану, або ж знав, що хтось інший виказує пошану єретикам;

item, чи їв свячений хліб із ними і