Пол Стюарт - Вокс

Він витримав випробування.

— План мій простий, — проголосив Вокс, ковзаючи поглядом по обрисах Нижнього міста. — Ми з вами заманюємо війська гоблінів та сорокух у пастку мого власного винаходу, вони дають нам дорогу… — Він поклав пухку руку на плече Кулькапові. —… і ми безперешкодно покидаємо Нижнє місто й виходимо на Дорогу Багнищем.

— Гаразд, Воксе, а що ж буде за принаду в цій твоїй пастці? — поцікавився Кулькап, хмурячи брови.

— Скажи мені, коханий мій Найвищий Академіку, кого найбільше ненавидять як гобліни, так і сорокухи?

— Бібліотекарів! — вигукнув Рук, не в змозі стриматись.

— Твій юний друг має слушність, — зареготав Вокс, і у свічковому сяйві затрусилася його борода. — От я й збираюся дати сорокухам та гоблінам докладний безпечний маршрут до самої Великої бібліотеки…

«Чудовий план, господарю», — озвався в Руковій голові свистючий шепіт.

Усі — Вокс, Рук і Кулькап — обкрутилися на місці.

— Любий Бурштинотопе, як добре, що ти пристав до нас, — мовив Вокс. — Як твій кашель? Сподіваюся, не погіршало?

Із присмерку на світло виринув духоблуд у супроводі гладухи Вогнецвітки Хитродум. Нетрячка, яка здоровенною рукою тримала за ручку мочардеревне крісло, зніяковіла і заходилася поправляти Бурштинотопове укривало. Духо-блуд невдоволено пирхнув і кивнув няньці, щоб та забиралася геть.

«Чим можу прислужитися, господарю?» — знову пролунав у Руковій голові свистючий шепіт. Хлопець здригнувся.

Легеньким жестом Вокс показав на гобліна, що лежав непритомний біля мармурового столу.

— Бурштинотопе, я хочу, щоб ти почистив пам’ять там-того мерзотника, а тоді вклав у його куций мозок невеличке послання… Ось воно…

Вокс ушнипився в чорні Бурштинотопові баньки. Той завважив його погляд, і вуха його затремтіли.

«Ясно, повелителю. Прехитрий задум. Справді, прехитрий…» — почувся свистючий шепіт.

— Так, так, — промовив Вокс, повертаючись знов до столу. — Отож, до роботи!

Духоблуд заплющився і закинув голову назад. Рук дивився, як гоблін біля його ніг здригнувся, затрусив головою. Корчі хвилями прокочувалися по його тілу, рот то роззявлявся, то стулявся, а баньки зизувалия врізнобіч, кожна самохіть. Рукові аж зле зробилося: він чудово знав, що зараз переживає гоблін. Помалу-малу, духоблуд продирався крізь його думки, стираючи все непотрібне, і замінював думками свого хазяїна — Вокса.

— Пора, пора, — мимрив гоблін, мотаючи головою з боку на бік. — Ватаг Титуґґ… Я знаю таємний шлях до Великої бібліотеки… Ось він перед нами, його ніхто не стереже… Атакувати риштаки через Східний вхід — і ніякого ощадку… Смерть покидькам-книгогризам!

Духоблуд невідривно дивився на одуте Воксове обличчя. Той самовдоволено усміхнувся.

— Знаменито, Бурштинотопе, — похвалив Вокс. — А тепер давай решту.

Духоблуд кивнув головою і знову заходився коло гобліна, від чого той сіпнув головою, аж у шиї хруснуло.

— Труп, — закричав він. — Вокс труп… Я вбив його… Вбив голіруч… Я чув, як він вищав, мов жирний вепр-верхолаз… Гора одутого…

— Так-так, — роздратовано урвав Вокс. — Гадаю, доста з нього, Бурштинотопе. А тепер нехай чухрає до своїх Мурашиних веж.

Бурштинотоп скупчився. Гоблін кивнув головою, очі його некліпно зирили вперед.

— Час вертатися до Ватага Титуґґа, — промимрив він. — Негайно.

Гоблін звівся з долівки і німотно почвалав крізь довколишній розгардіяш до виходу. Коли двері за ним зачинилися, Вокс гиденько гиготнув.

— Ось ми й дали собі раду з Ватагом Титуґґом, — проголосив він. — А тепер — сорокухи. Мені потрібен охотник піти до двору Сестер Сорокух і оповістити оте пернате чудовисько, Матір Шматуй-Пазур, що гобліни вже захопили Велику бібліотеку. Питання життя і смерті — переконати її, що доля гоблінів та бібліотекарів у її пазуристих лапах. Я вже тут думав, е-е-е… — Вокс перевів погляд на Рука. — Може, втеклому рабові вона повірить? Якому нічого втрачати? Готовому запродати друзів і товаришів за калитку сорокушачого золота?

Кулькап повернувся до Рука.

— Руку, хлопче, ти пройшов крізь вогонь та воду, — сказав старий професор, і очі його заблищали з надміру почуттів. — Чи не склав би ти візити Матері Шматуй-пазур? Заради бібліотекарів? Заради мене?..

Рук проковтнув терпкий клубок у горлі. Думка про Матір Шматуй-пазур та двір Сестриць-Сорокух сповнювала його жахом, маркітно на душі ставало і від думки про конечність удавати зрадливого раба. А все ж… Він глянув у добрі, сповнені тривоги Кулькапові очі.

— Матиму за честь, — промовив хлопець.

У середині печеруватих Мурашиних веж було в повно пари, диму і стояв пекельний вар. У їдкому повітрі ширився сморід немитих гоблінячих тіл, лойових ламп та пареного край-дорожника, а також дим від смердючих колод затулиноса: дровиняки жарко палали в головній жаровні, і ядучо-зелені омахи лизали тілдерову тушу, настромлену на рожен. Коли тушу повертали, вона пітніла крапельками жиру, який із сиком спливав у вогонь. Звої ядучого диму здіймалися вгору, змішуючись із густою хмарою шкідливих випарів, що клубочилися під стелею високих конічних веж. Гобліни були мляві й дратливі. Нерви у всіх були напружені до краю.

— Агов, покидьку, швидше крути рожна! — проревів підмайстер-гоблін і ляснув гарапником. Невільник — міський гном — перелякано зіщулився і подвоїв свої зусилля.

З далекого кутка, якраз звідти, де стояли діди, долинув гучний стогін і відразу ж після нього — хрипливий деренчливий крик:

— Деревного елю! Ще деревного елю! Гей, там, я вмираю від спраги.

— І мені теж, — озвався хтось іще. — Жарко як у пеклі.

— Агов, де той триклятий раб? — загорлав третій.

— Іду, шановне панство. Уже йду, — почувся стомлений голос, і від громадського шаплика з елем відхилився приземкуватий міський гном, благенькою драбинкою, приставленою до нього, спустився на землю, і,