Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

я виглядаю на обкладинці Журналу? Клас! Це моя нехитра музика наповнила мої кишені і шлунок! Я не турбуюсь про те, що я буду їсти і з ким спати – я ж Суперстар… Мене всі слухають! Але говорю я вже не те, що думаю… Мені не потрібно думати – для цього є продюсер чи хто там. Я жру, трахаюсь, даю автографи, зрідка співаю, маю всіх в дупі і дуже з того тішусь! Фак вас, дятли!

Климовський зірвався на ноги і копнув пусту пляшку з-під мінералки, що самотньо валялась поруч. Пляшка радісно полетіла під диван.

– Фак вас всіх! – Очі хлопця горіли злим зеленим вогнем. – Це ж ви насміхались з моїх переконань, ви називали мою Творчість бездарною! Тепер поцілуйте мене в ногу! Я вище вас, я довів свою правду! Шкода лише, що я вже не вірю в неї… – Климовський немов загас і стомлено опустився в крісло. – Та й не збулася вона, Правда… Все залишилося так як є. Тільки це я тепер називаю когось нездарою… – Гриня повернувся до Михася. Зелений вогник щез, неначе й не було. – Розумієш, чувак, є речі, які не змінюються.

Гриня налив знову.

– Знаєш, чувак, – Климовський випив, і, пережовуючи лимон, продовжував: – іноді мені здається, що люди хочуть вибитися в Люди лише заради того, щоб довести всім власну значимість і правоту. Творчість складна штука. Так, революції задумують генії. Але в даному випадку вони ж фанатично впроваджують їх у життя і мерзенно користуються результатами. Все починається з бажання нести у світ свої погляди і переконання, які людина вважає правильними і здатними покращити всіх і вся. Але з часом, натикаючись на несприйняття і відверте ігнорування своїх ідей, матеріальні і психологічні нестатки, пов’язані з цим, з’являється і міцніє тільки одна думка: “Я вам, підераси, ще покажу! Я ж хочу як краще! Я пишу, співаю, малюю, срака-мотика, а ви цього не розумієте чи не сприймаєте з точки зору природної конкуренції… Ех, ви…” – скаже людина. Ну, ці… Дивись вище, одним словом. І сенс життя вже не в ідеях, чувак. Сенс тепер довести Своє. І якщо людині це вдасться, вона так же ж само буде не розуміти, не сприймати і теде. Байдуже, що власні ідеї не втілені в життя і такими бути вже навіть не збираються. Право на них дається зависокою ціною. Це важко забути. Практично неможливо. Се ля ві, бля.

Гриня сумно посміхнувся, розлив рештки коньяку по стопках і подивився крізь пляшку на світло.

– Все хороше має здатність закінчуватися, – замислено мовив він і поставив порожню посудину під столик. – Радує лише те, що даний постулат стосується і всього поганого. Принаймні, хотілося б у це вірити.

Климовський підняв стопку і глянув на Михася. Вперше за весь цей час соло-гітарист побачив на мить у тих вовчих очах промінь колишньої лукавості. Михасеві полегшало, він аж зітхнув.

– Чувак, я радий, що ти тримаєшся, – чомусь різко сказав він. – Ми переживали за тебе…

“За Групу”, – подумав Гриня.

– Ти тільки не гризи себе, – менторським тоном продовжував Михась. – Ти ж ні в чому не винен…

Климовський слухав Михася, але не чув жодного слова. Він все це знав і так. Але “знати” і “усвідомлювати” – це іноді зовсім несхожі між собою речі. Людина може знати багато чого… А розуміти? В даній ситуації взагалі потрібно було б все збагнути для того, щоб забути. На словах все ніби-то просто.

Чи навпаки.

“Все так, як я і казав. От козел, – ліниво подумав Гриня. – Він мене ще й “лікувати” намагається… Забув, вочевидь, фразу “а моя Ксюша…”. Він закурив. На душі в хлопця було зовсім кепсько. Хотілося вити, кричати і лізти на стіни. Кортіло залізти на дах і стрибнути. Взяти бейсбольну битку і розбити комусь голову.

Климовському хотілося спитати в когось: “Чому?!”, і ще більше хотілося почути “Тому Що”. Хотілося, щоб хтось сказав, що все буде добре – задовбали ці “ти мусиш бути мужнім”…

“Все буде добре, Гриня”.

Найцікавішим було те, що Гриня зовсім не осуджував Михася за двозначність його візиту. По-перше, він все-таки прийшов (на відміну від багатьох інших); по-друге, в розмові Климовський трохи виговорився і йому стало легше; нарешті, Гриня знав, що Михася завжди особливо турбувало питання існування Групи – це була його основна ставка на Щось у житті. Претензія на успіх. А що робити? Кар’єра викладача іноземної мови?!… Це навіть не смішно. Та й ти, чувак, теж так хочеш бути хіміком… Якби не зарплата, то на роботу б узагалі зараз не ходив… І справа абсолютно не в грошах. Не в них щастя, правду кажуть… Просто жерти треба всім.

Гриня зітхнув і загасив недопалок. Михась ще триндів якусь співчутливу ахінею.

Що робити?

Гриня, що ж тепер робити? Якась невідома пружинка в тобі тріснула, Гриня. І все стало іншим… Іншим, чужим і непотрібним. Не треба тобі ні музики, ні визнання… нічого. Немов це не ти спішив на репетиції, не ти писав ці пісні, не ти переживав де взяти гроші на новий мікшерний пульт для Групи. Ти зрозумів, що це – не проблеми, Гриня. Невже ж ти стільки часу просто змарнував? Робив не те, не так і не з тими… І не для тих. Я не вірю, цього не може бути! Але… Боже мій, як же ж тяготить усвідомлення того, що ти запросто віддав би увесь свій талант і все таке в обмін на можливість хоч щось змінити! Але змінити вже нічого не можна…

Є речі, які не змінюються.

Гриня став би найуважнішим і найтурботливішим братом, найкращим сином!.. Але. Але…

Так що ж робити? Що?! Що ми повинні зробити? Для чого ми живемо? Як зловити цей примхливий життєвий Сенс, який має здатність в одну мить зникати? І де взяти силу не зректися його? Не відмовитися від того, що так легко змінюється, не зневіритися у його існуванні…

Гриня простягнув руку і витягнув з пачки чергову сигарету. Михась розписував необхідність і потребу праці, що відволікає від негативних думок. “Замахав вже своєю простотою, – чомусь зло подумав Гриня. – Ще один екземпляр, що тільки лялякає… Іди свої проблеми повирішуй, якщо такий мудрий! Іди, бля, працюй!”. Гриня закурив і знову втупився у вікно.

Іди, бля, працюй! Тут жити не хочеться, а ти… “І коли ти знайдеш в собі