Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

І мені стало жаль і його, і цих людей, а ще й себе, бо мене виростили людиною без віри. Забрали в мене п’яте почуття і по-своєму з’євнушили. Я не розумів цих людей, але не зневажав їх, бо не мав на те права.

Знову повернувся до центру — голосно говорили репродуктори. Передавали, що десь рвуться атомні бомби... Атомна загроза, кричав репродуктор,— атомна загроза!..

Я сів на лавці, бо ноги в мене гули, й закурив. Чудова річ — отак закурити в місті, де тебе ніхто не знає!

Асфальтом їхав на візку каліка, коліщата немилосердно звискували. Каліка зупинився біля мене й задер голову до репродуктора — розповідали про атомні вибухи в Тихому океані. Слухав, і щось його в тій репродукторній розповіді дратувало.

— Даси вогника? — спитав у мене.

Я дав йому сигарету. Пожадно запалив і повернув сірники.

— Чув, що ото кажуть? — спитав, кивнувши в бік репродуктора.

— Чув,— відповів я.

— А може, й добре, коли оцей світ так: пу-у-ух! — Він надув щоки і з шумом випустив повітря.— І ніяких проблем. Бо оце я їду, а куди?

— Мабуть, додому,— сказав я.

— Була в собаки хата,— сказав каліка.— Хай ви сказитеся! — Він люто зирнув на репродуктора. Затягся кілька разів, а тоді й поїхав, немилосердно звискуючи коліщатами. Руками в грубих рукавицях відштовхувався від асфальту, а з-за плеча вився голубий потічок диму.

Мені захотілося догнати цього чоловіка, купити пляшку вина, забитися з ним у якийсь із дворів, випити ту пляшку і щиро з ним побалакати, але я знову не осмілився, та й пора було йти до братів Горбачів.

Звівся й пішов. Повз сидячих на лавках людей, що спокійно поміж себе розмовляли, спокійно їли морозиво, повз тих, котрі йшли назустріч з течка ми, торбами, сітками, а кілька бабусь вели охайно вимитих і зачісаних кімнатних песиків. На хіднику стояв гурт дівчаток, вони щебетали й розкидували навдокіл позири. Мені здалося, що одна з них щось мені сказала:

— Ви до мене? — спитав я, і дівчатка голосно розсміялися.

Я почервонів і пішов далі. Щось присилило мене обернутися, одна з дівчат дивилася мені вслід, і я впізнав знайомі очі: були то очі одного з архангелів Йова Кондзелевича. І мені здалося, що коли б я зараз повернувся до тих дівчат, сталося б щось у моїм житті особливе, а може, це вона, та, з якою маю зустрітися за вироком долі? Але це була смішна й наївна думка; дівчатка раптом знялися і швидко подалися геть. І мені знову стало жаль: себе і тієї дівчини — розійшлися ми навік.

18

Подзвонив біля оббитих дерматином дверей з металевою літерою “8” — в глибині затупало, і я побачив невеликого, бистроокого хлопця, він пильно на мене подивився.

— Мені Богдана чи Романа Горбачів,— сказав я.

— Заходьте,— м’яко сказав хлопець.

Я зайшов у коридорець, ущерть заставлений стелажами. З кімнати вийшов міцний, кряжистий чоловік років на тридцять.

— У мене до вас лист, я з Житомира.

Мене завели до кімнати, яка також уся була оперезана стелажами. Роман узяв листа, прочитав, а тоді вийняв з кишені запальничку і підпалив його над попільницею. Папір швидко спопелів.

— Залишишся у нас на ніч? — спитав Роман.

— Коли можна,— відповів я.

Богдан нахилився над столом і щось написав. Тоді подав мені.

“У хаті говорити тільки буденні речі. Є підозра, що підслуховують”.

— Гаразд,— сказав я.

Богдан відірвав списаний шматок від аркуша, клацнув запальничкою, і папір так само спопелів. Ця конспірація видалася мені засмішна, хоч я і розумів, що тут, на Західній Україні, умови життя особливі.

— Коли голодний,— сказав Роман,— нагодуємо, а потерпиш, то зараз надійде моя жінка.

— Потерплю,— сказав я.— Можна подивитися книжки?

— На те вони тут і стоять,— сказав Роман,— щоб дивитися. Забав гостя, Богдане, бо в мене ще робота.

Він пішов, і відразу ж у сусідній кімнаті зацокотіла друкарська машинка.

Бібліотека мене вразила. Славко часом давав мені читати старі українські книжки, які брав у колишнього вчителя, що героїчно своїх книжок у чорні часи не попалив, але приносив по одній, ми їх із Артуром читали по черзі. Лариса їх читати відмовилася, бо вона дуже й дуже, як сказала, мало читала взагалі; з усього я примусив її прочитати тільки “Сонячну машину” Винниченка, яка була, на жаль, без початкових вісімдесяти сторінок. “Клас!” — сказала вона, але я трохи сумнівався, що книжка була прочитана. Тут же я побачив переважно галицькі видання, як дореволюційні, так і міжвоєнні,