Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

там на якомусь лікарському симпозіумі. Ядвіга її дуже любить. Мені чомусь здається, що навіть більше, ніж самого Бориса Марковича.

Згадую, що в поспіху забула зачинити двері кабінету, і хутенько збігаю вниз. Але вони вже замкнені, і ключа немає. Після обіду Ядвіга відправляє мене нагору: «Добре, що гарячка спала, але це не означає, що ти вже здорова, — треба полежати».

Ввечері Борис Маркович приходить до моєї кімнати, каже, що треба поговорити. Попереджає, щоб я не дивувалася деяким запитанням — це ж звичайнісінький стандартний набір, психологічні тести, такі самі, як ті, що він проводив для мене в дитбудинку. Може, їх треба буде повторювати частіше, навіть щодня, бо його дуже стривожило те, що зі мною сталося вчора. Він мусить установити причину і зрозуміти, як мені допомогти, щоб таке не повторилося. Я не забула, що відповідати треба миттєво, не задумуючись?

Таки забула. Забула, чому потрапила до Бориса Марковича, про що він мене запитував у дитбудинку, що я йому відповідала. Як же я могла забути? А от про те, що він просив називати його татом, пам’ятаю, тільки чомусь досі не можу себе пересилити.

Борис Маркович навіщось ставить на стіл магнітофон, натискає на чорну клавішу. Бобіни починають крутитися.

— Отож, поїхали. Як тебе звати?

— Ірина. Ірис.

— Прізвище?

— Сніжницька.

— Де ти народилася — у місті чи в селі?

— У місті.

— В якому класі навчаєшся?

— У шостому.

— Як звати твоїх батьків?

— Борис Маркович і Ядвіга Михайлівна.

— Який твій улюблений предмет у школі?

— Література.

— Чи був у тебе колись собака?

— Ні, ніколи. Я не люблю собак.

— Чи ввижається тобі щось дивне?

— Так, іноді.

— Чи чуєш дивні голоси?

— Чую.

— Коли це було востаннє?

— Сьогодні.

— Де саме?

— Тут…

— Чий це був голос: чоловічий чи жіночий?

— Чоловічий…

— Що говорив той чоловік? Що ти почула?

Внизу щось голосно грюкає. Може, впала книжка з полиці? Чи стілець перекинувся? Нашу розмову перервано. Борис Маркович поспіхом вимикає магнітофон і збігає на перший поверх. Я спускаюся до середини сходів і завмираю: внизу стоїть Ядвіга, біля її ніг лежить срібна таця, на ній — розбита червона чашка в білі горошинки, на килимі біліє пляма. Мабуть, Ядвіга несла мені гаряче молоко.

Борис Маркович ніби й не помічає кинутої таці, черепків на ній і розлитого на килимі молока, він різко хапає Ядвігу за рукав і тягне до спальні. З-за дверей чутно голоси: напружений, але рівний і чіткий — Бориса Марковича і тихий, схвильований — Ядвіги. Мені здається, що це я чимось спричинила цю ситуацію. Але чим? Боженьку, чим? Я ж так хочу, щоб у нас усе було добре. Я ж так стараюся!

Спускаюся в бібліотеку і ховаюся за столом. Стукають другі, внутрішні двері спальні, клацає замок. Зась, Ірис! Але я мушу почути, про що вони говорять. Мушу!

Пазл чотирнадцятий Олесь

На столі в бібліотеці стоїть металева ваза заввишки з літровий слоїк, тільки трохи вужча, з двома тоненькими ручками, з позолотою біля шийки та всередині і з вигадливими візерунками на опуклих боках. Ядвіга казала, що Борис Маркович привіз її з Індії, коли їздив туди на міжнародний симпозіум. У тій делегації він був єдиний не столичний лікар. Дякую подумки тому, хто включив Бориса Марковича до вітчизняної групи медиків, хапаю індійську вазу і прикладаю отвором до стіни спальні.

Те, що я роблю, погано. Авжеж, погано. Якби мама побачила… Моя рідна мама… А може, вона й бачить із неба? Звідти ж усе видно. Намагаюся згадати мамине ім’я і не можу, силкуюся уявити її обличчя — не вдається. Замість нього спливає образ Ядвіги. Але ж я знаю, що в мене колись, в іншому житті, була мама. Хто ще був у тому житті, вже не пам’ятаю, але мама точно мусила бути.

Мама… Чомусь я впевнена, що вона мені все простить, зрозуміє. Я ж уже не та квіточка, якою вона милувалася, не така, якою була в дитинстві. В дитбудинку мене багато чого навчили, зокрема й такого примітивного способу підслуховування. Якийсь час наші дівчата навіть носили під одягом півлітрові слоїки, щоб у слушний момент можна було вийняти ту «апаратуру», прикласти до стіни чи дверей і почути, про що говорять за ними. Дівчата — народ допитливий, і від їхньої допитливості ніхто в сиротинці не міг урятуватися.

Якби в мене був слоїк… Ваза трохи вужча, гірше вловлює звуки, зменшує діапазон. Але почути можна. Борис Маркович запитує Ядвігу про якогось