Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

— Що сталося? — допитується Ядвіга. — Чого ти кричиш?

Не можу заспокоїтися, але й розказати боюся. Що як вона прийме мене за ненормальну і відправить назад у дитбудинок? Або ще гірше — туди, куди мене обіцяли запроторити в дитбудинку?

Як добре, що Ядвіга не допитується, не наполягає на тому, щоб я розповіла, що сталося. Вона гладить мене по голові, як маленьку дівчинку, обнімає за плечі і веде у велику кімнату. В неї печальні очі і дрібно-дрібно тремтять руки. Чого вона так злякалася? Невже їй небайдуже, що зі мною? Якийсь час ми мовчки сидимо на дивані, притиснувшись одна до одної. А потім разом уголос читаємо оповідання: сторінку — я, сторінку — Ядвіга. Виходить незвично і дуже цікаво.

Мені не хочеться йти нагору. Вперше, відколи живу в цьому будинку, мені так добре з Ядвігою. Здається, щойно я її полюбила, по-справжньому полюбила. Але вона показує на годинник — пора, а тоді уважно дивиться на мене своїми дивними темними очима.

— Якщо тобі дуже страшно… Ну іноді… Ти не лякайся, це нормально. Таке майже з кожною людиною колись може трапитися, бо всі чогось бояться… Отже, якщо тобі стає страшно — перехрестися, прокажи Отченаш і поклич свого янгола-охоронця. Янгол є в кожної людини, тільки треба вірити в нього. Це нічого, що ти його не бачиш, головне — вірити і знати, що він поруч. А коли він поруч — жодна-жоднісінька зла сила до тебе не підступиться, бо він сильніший за будь-яку нечисть і він тебе дуже-дуже-дуже любить. Тільки обов’язково вір. Обов’язково! Домовилися? Коли я була малою, мені це завжди допомагало, — каже наостанок.

— Ви знаєте Отченаш? — дивуюся. — А хіба…

— У школі кажуть, що Бога немає, а молитва — забобон? Не все те правда, що кажуть у школі.

— Але ж Борис Маркович…

— Борис Маркович вважає, що він сам Бог. Ну майже Бог, — усміхається Ядвіга. — Але людина — це просто людина, якою б розумною та владною вона не була. А одна поетеса колись написала про іншу, що та — метелик на долоні вічності[5].

— Метелик? — здригаюся.

— Тільки метелик.

— А я не знаю Отченаша.

— Може, просто забула в дитбудинку?

— Може, — невпевнено стенаю плечима.

— Отченаш усі повинні знати. Це, як би тобі пояснити, — ніби код спілкування людини і Всесвіту. Завтра я тебе навчу.

Вночі знову являється страховисько з тарганячою головою. Тільки тепер у нього замість рук і ніг кільканадцять лап, якими воно намагається вхопити мене. Вмикаю світло, хрещуся. «Ти, що живеш на небесах… Нехай святиться ім’я Твоє… Визволи від лукавого…» Які дивні слова. Звідки вони? Де я їх чула? Висковзую з тіла, змахую крильми, злітаю на карниз, сиджу там до самого ранку і дивлюся на себе: злякану, з широко розплющеними очима, згорнуту калачиком у ліжку, з розпущеним волоссям, у рожевій нічній сорочці. Іншій мені, тій, що на карнизі, не страшно — в мене крила, мене руда потвора не спіймає.

Вранці Ядвіга не може мене догукатися — піднімається нагору, прикладає долоню до мого чола, тоді приносить термометр, змушує міряти температуру. В мене таки гарячка. П’ю якусь прегірку мікстуру і нарешті провалююся в сон, глибокий і без жахіть.

Прокидаюся під обід. Гарячка вже спала. Спускаюся в бібліотеку. Вдома нікого немає. На столі записка — Ядвіга поїхала в аптеку, скоро буде. І раптом тишу розбиває чийсь зойк, а за ним — сердите бурмотіння, ніби хтось боляче вдарився чи обпікся, а тоді вилаявся. Звуки приглушені, віддалені, але добре чутні — це чоловічий голос.

Злякано кидаюся нагору і накриваюся ковдрою. Прислухаюся — тихо. Обережно йду вниз, щоб узяти якусь книжку, і знову чую чиєсь бурмотіння. Воно зовсім не схоже на сміх рудомордої істоти, — надто реальне, хрипкувате, ніби трохи застуджене. Може, поки я спала, в дім навідався якийсь гість і тепер чекає, поки повернеться Ядвіга? Оглядаю бібліотеку, зазираю у велику кімнату, спальню, кухню. Залишається тільки кабінет Бориса Марковича. Зазвичай він замкнений на ключ і заходити до нього без дозволу суворо заборонено. Але зараз ключ у дверях — мабуть, Борис Маркович знову ночував у кабінеті. Останнім часом він щоночі зачиняється в ньому і залишається там аж до ранку.

Обережно штовхаю двері — вхід вільний. Цікавість перемагає страх, забуваю про заборону, переступаю поріг кабінету. Він схожий на лікарняну палату: білі стіни, вузьке ліжко, акуратно застелене картатим пледом, чомусь заґратоване зсередини вікно… Праворуч — великий стіл-тумба. За ним — шафа. Розглядаю корінці книжок у шафі — їхні назви для мене те саме, що китайські ієрогліфи. Висуваю по черзі шухляди у столі — порожньо. Але ж цього не може бути! Борис Маркович цілими вечорами працює, каже, пише якусь книжку. То де ж вона? Має ж бути хоча б якийсь записник. Десь знову чутно голос, цього разу виразніше, ніж у бібліотеці. Одне з двох: або в мене галюцинації, або в будинку живе привид.

Стрімголов кидаюся з кабінету і вибігаю нагору, замикаюся у своїй кімнаті. Бачу у вікно, як приїжджає на своїй автівці Ядвіга. Вона називає її «жучком», я — «кузькою». Цю зелену машинку Борис Маркович купив їй у Польщі, коли був