Оксана Іванівна Думанська - Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1

гнав за ними молодим хортом, відчуваючи за спиною підтримку кількох аґентів. Навперейми вибіг якийсь череватий чоловічок з валізкою, різко розвернувся і покотився колобком за утікачами.

«Що за мана? Чи не Вольф?» — блиснуло в голові Юрася.

Він з усієї сили штовхнув череваня в плечі, той від прискорення заточився і влучив головою в спину кремезного, кремезний впав невдало — через нього перечепився високий. Аґенти оточили утікачів...

... — Ну, які новини привезли про знаменитого лектора Вольфа? — спитався Кароль у своїх учнів.

— Маємо всі його прикмети, — похвалився Юлько. — Це чоловік років п'ятдесяти, невисокий, череватий, волосся темне, прикриває лисину...

— Має при собі валізку — як для ділових паперів — брунатної шкіри, — додав Фелікс — Це потвердили і в Калуші, і в Снятині, і в Коломиї. Сказали, що він від'їхав до Львова. Потрібно перевірити гостинниці.

— Завтра й перевірите, — незворушно сказав Кароль.

Юрась опустив очі.

16.

 ік Картер виявися рудим кирпатим присадкуватим чоловіком з вицвілими очима і віями. При знайомстві розглядав Ізабелю так прискіпливо, ніби намагався вгадати її таємні наміри. Удова Еммері лишила їх наодинці, а сама із сусідньої кімнати позирала в приховану дірочку в стіні, стаючи навшпиньки. Ізабеля і не підозрювала, що велика золота рибина, написана якимось модерновим американцем, дивилася на неї і Картера оком удовиці.

— Міс, сьогодні мені оповіли, як один фермер потиху виробляв віскі в домашніх умовах, а потім почув, що коли принесе свій агрегат до прокуратора, то отримає двісті доларів. Він собі поміркував: вигідніше віддати старе пристосування, а на ті гроші купити нового. Так і зробив! Але ж не втримався — похвалився другові. А той і настукав прокураторові...

Ізабеля скромно усміхнулася, ніби осуджувала підприємливого фермера. В розмові зависла пауза, поки Нік надпивав із високої склянки домашній лимонад удови Еммері.

— Ви мешкали в Парижі? Чи не знали такого собі Генріка Маршала — живописця? Приїхав був вивчати індіянське мистецтво разом з дружиною у Буфало. Знайшов собі модельну серед індіянок і щодня вимальовував її нагою, аж поки дружина не застала. І та дика дівчина схопила ножа... Ізабеля, вдаючи переляк, притулила руки до грудей.

— Убила? — спитала з тремтінням в голосі.

— Убила... — спокійно потвердив Картер. — Усі його картини порізала, поки він сварився з дружиною.

«Чого ти морочиш мені голову?» — мислила собі Ізабеля, несамохіть піднімаючи очі догори, щоб не зустрітися поглядом з цим старим кавалером.

— Наша держава має безліч патрійотів, — не вгавав Нік, вважаючи цю балачку за світську бесіду. — Тиждень тому в Сіссінаті померла міссіс Вівер і заповіла рідному місту шість мільйонів долярів. Але в тестаменті[63] зазначена умова — вони лежатимуть у банку доти, аж поки не перетворяться на сто двадцять мільярдів. Яка мудра і передбачлива жінка!

— А коли ж це станеться? — поцікавилася Ізабеля тихим голосом.

— Дві тисячі чотириста тридцятого року!

— Що? — не стрималася наша хитрунка. — Та вона була не при своєму розумі!

Обличчя Картера — по-сфінкськи непроникне. Він ніби й не завважив, як загарячкувала Ізабеля.

— Мила міс, хіба ви не маєте планів? Місіс Вівер запланувала, щоб про неї згадали в третьому тисячолітті. Зрештою, це її гроші, і вона могла їх хоч вітром розвіяти.

«Так ти й зараз нишпориш, старий дурню? Хочеш мене загнати на слизьке? Не на ту натрапив!» — думала Ізабеля, покриваючись на лиці дівоцьким рум'янцем.

— Перепрошую, містере... Мені доводилося і самій бідувати, і бачити бідаків зблизька. Часом їх міг порятувати один доляр, а вони лізли в петлю чи стрибали з мосту... А тут така сила-силенна грошей...

— Ну-ну, заспокойтеся! Недарма кажуть, що найсмішніша жінка, котра намагається вдавати із себе мудру, і найсмішніший чоловік, який вдає вродливого. Звісно, міссіс Вівер перестаралася, але, погодьтеся, це патріотично!

«Ти, ірландський хруню! То жінка не буває мудрою?» — кипіло в середині Ізабелі, та вона смиренно прикрила гострий погляд довгими темними віями.

— Я теж маю для вас історію про одного хвастовитого комівояжера. Він заклався зі своїми двома товаришами, що зуміє продати з першого разу будь-який товар. І випало продавати воздушний пістолет. Товариші заховалися за живоплотом, а комівояжер розлігся край дороги вниз обличчям. Перше ж авто пригальмувало, водій вийшов, нахилився, щоб надати допомогу, а на нього дивилося дуло пістолета. І він підняв руки вгору... Комівояжер почав вимагати гроші і цінності. Водій не противився — віддав усе: годинника, обручку, гаманець. Тоді комівояжер опустив свою зброю і сказав: «Перепрошую, я не грабіжник, а торгівець. Якби ви мали такого пістолета, то вас ніколи ніхто не пограбував би.» Водій отямився, відчинив авто, сів на своє місце і за мить на комівояжера наставив свого пістолета. Забрав його годинник, обручку, гаманця, зброю