Софія Парфанович - Карусь і ми

ледве морщить воду. А вода тепла-тепла, як би її хто нагрів! І зеленувато-прозора. Я зійшла східцями з помосту і кинулась у воду. Вода обдала мене м’якою лагідною хвилею. Я стала плисти в напрямі до острова. Я плила раз грудним способом, то знову боком, а коли хотіла відпочити, лягала на спину, випростовувалась, розкидала руки і так тихо-тихенько лежала. У глибині незмірного простору наді мною було небо, снували хмаринки, там царювала тиша і сяяло сонце.

Пливучи не раз, я чула, як мене щось щипало в ногу, звичайно в палець. Від цього не було боляче, радше смішно. Було так, якби хтось чи щось пробувало, чи мій палець їстівний і чи смачний. Тепер, причалюючи до острова, я упевнилася, що то були черепахи. Вони сиділи на острові, мабуть, вигрівались на сонці. Коли я з’явилася, вони всі якстій плигнули у воду. Роздався плюскіт, наче б хтось кидав вареники на окріп, і вся братія дала ногам знати. І справді, вони гребуть ногами так смішно, наче малі безпомічні діти, що бовтаються у водичці. Кожна нога працює за себе.

І знову я пригадала собі свою обіцянку. Таж їх тут стільки, безліч! І вони, подекуди шкідливі — бо поїдають риб. Нічого страшного не станеться, коли одною з них тут буде менше. Та й не піде вона на заріз чи на інше знищення, тільки в добрі Ігореві руки. Він природник і напевно догляне її та ще й буде милуватись нею. А тут — хто її бачить серед великого племени черепах?

Я повернулась до містка, взялась за поручні та стала дивитись у воду. Вода тут спокійна і прозора, ще й глибока. Ви бачите цілий її шар, наче крізь стінки акваріюму. Чарівний водяний світ! На дні густий чагарник водоростей. Вони хитаються і наче пливуть. То від руху води вони м’яко, легко коливаються. У цьому чагарнику непорушно стоять риби. Як довго я дивилася, вони не рухались, тільки злегенька тремтіли їхні хребтові плавці — синяві в одних, майже чорні в інших.

Буває, заплине туди чужа риба або, може, гість. Бо як нам знати, відкіля і з чим вона прибула сюди, де всі дрімотно відпочивають? Може має які важні вісті? Може якийсь родич чи побратим ковтнув гачок? Може щука-стариган виплив із своєї схованки в глибинах і гасає по озері?

Там, на дні, серед водоростей лежать мушлі. В них живуть устриці. Вони й рачки, полюють на різний дріб’язок. Його тут безконечно багато, і він дуже різноманітний. Срібно-чорні жучки завели хоровід довкола підводного куща.

Табунець малесеньких рибок подався до берега. Вони завжди плавають табунцями. Може так відрадніше, а може й безпечніше. А то жирує ними кожен, хто живе у воді. Бідні маціцькі рибочки! Від них аж сріблиться вода.

Та он хто полошить тишу водяного царства! Така овальна тарілка з чотирма куцими ніжками по боках. Сплюснута голова поре воду, наче перископ підводного човна. На ній очі-коралики. Ціла вона зеленкувато-бура, оця черепаха. І не лежить ця тарілка поземо, тільки плаває сторчма. Смішні ніжки бовтають воду без ніякого ритму і плавацького стилю. Очевидно, Мама Черепаха, що появилась на землі мільйони літ тому, не навчила доньку гарно плавати. А втім, вони не риби. Тільки жирувати йдуть у воду, а решту часу проводять на суші. Люблять тепле м’яке болото оці вийняткові звірі, що перетривали мільйони літ і зберегли нам спогад про прадавні епохи землі.

Оця більша — певно, мама. Вона завбільшки в долоню. Поруч плавають дві малі — то, певно, діти. Взяти одну? Е, ні, хай пливуть собі далі. Може мама плакала б, якби я взяла одну дитину? Може діти побивались би, якби я взяла маму? Підплили під поверхню, повиставляли голови і випускали бульки повітря. Сяючі очка розглядають поверхню води. Нагло всі три подались якнайшвидше під місток.

І, гляньте, яка метушня зчинилася в акваріюмі! Всі риби, рибки й рибочки, що лежали, відпочивали і спали, наче прокинулись і рушили під місток! Їхні веселі табунці аж замутили воду. Що ж там діється? Ви тільки погляньте: стоїть на помості пані Галя й кидає у воду кусочки хліба. А ціла ця банда так і виловлює його, так і хапає наввипередки та й ковтає швидко, щоб якнайбільше наїстися. Хвостики тільки мелькають, плавці тріпотять, срібні животики сяють. Тільки круглі, малі, але хижі очі поглядають непорушно вгору.

Разом з рибами поплили туди й черепахи. Кожен рух на воді збуджує їхню цікавість. Хліба вони не їдять, але там гуща риб, улов добрий трапляється! Тільки хап у пащу і поринає у воду, а там уже й з’їсть.

Гляньте, гляньте! Тут не одна і не дві! Он яка дуже зграбна черепашка, не завелика і не замала, овальна, боки й живіт геть пописані оранжовими взорами. О, це якраз та, яку пішлю Ігореві! Я занурила руку позаду черепахи і зловила її за краї щита. Швидко забовтала ніжками, але дарма… Я добула її з води. Вона й далі налякано гребла повітря: намагалась вирватися з моїх рук.

— Чекай, чекай, звіре допотопний, не так швидко! Воно і так не поможе, я тримаю міцно. Шкода, що не розумієш моєї мови (цікаво, чи і яку розуміє взагалі, — думала я), то й не хвилювалась би так. Не зловила я тебе, щоб з’їсти, бо скільки там того м’яса на такій малій роговій тарілці! Зате готую тобі велику пригоду. Ні один з твого роду такої не переживав, я певна!

Черепаха борсалась і намагалась досягнути пальцями мою руку. Тоді дряпала гостро й боляче.

— Не дряпай! Ти думаєш, що в мене руки такі рогові, як твій панцер?

Не знаю, чи черепаха взагалі думала. Що