Микола Гоголь - Мертві душі

прекрасна доля його: він серед них, як у рідній сім'ї; а тим часом далеко й гучно лунає його слава. Він окурив чарівним куривом людські очі, він дивно підлестив їх, приховавши сумне в житті, показавши їм прекрасну людину. Все з оплесками лине за ним і мчить слідом за урочистою його колісницею. Великим світовим поетом іменують його, що ширяє високо над усіма іншими геніями світу, як ширяє орел над іншими з високим польотом. Від самого імені його вже проймаються трепетом молоді палкі серця, у відповідь йому сльози блищать у всіх очах. Немає рівного йому в силі — він Бог! Та не таке щастя, і інша доля у письменника, який насмілився викликати назовні все, що кожної хвилини перед очима, і чого не бачать байдужі очі, всю страшну разючу твань дрібниць, що обплутали наше життя, всю глибину холодних, роздроблених, повсякденних характерів, якими кишить наша земна, часом гірка й нудна дорога,. і міцною силою невблаганного різця насмілився виставити їх опукло і яскраво на всенародні очі! Йому не зібрати народних оплесків, йому не бачити вдячних сліз і одностайного захвату схвильованих ним душ; до нього не полетить назустріч шістнадцятилітня дівчина із запамороченою головою і геройським захопленням; йому не забутись у солодких чарах ним же породжених звуків; йому не уникнути, нарешті, сучасного суду, лицемірно-бездушного сучасного суду, який назве нікчемними й низькими ним виплекані творіння, приділить йому злиденний куток серед письменників, що ображають людство, надасть йому властивостей ним же зображених героїв, відніме в нього і серце, і душу, і божественне полум'я таланту. Бо не визнає сучасний суд, що однаково дивні скельця, які оглядають сонця і передають рух непомітних комах; бо не визнає сучасний суд, що багато треба глибини душевної, щоб осяяти картину, взяту із нікчемного життя, і піднести її в перл витвору; бо не визнає сучасний суд, що високий захоплений сміх гідний стати поруч з високим ліричним порухом, і що ціла прірва між ним і кривлянням балаганного блазня! Не визнає цього сучасний суд, і все оберне на докір і ганьбу невизнаному письменникові; без відради, без відповіді, без співчуття, як безсімейний подорожній, залишиться він сам серед шляху. Суворе його поприще і гірко відчує він свою самотність.

І довго ще приречено мені дивною владою іти рука в руку з моїми химерними героями, споглядати весь велетенський гін життя, озирати його крізь видний світові сміх і незримі, невідомі йому сльози! І далекий ще той час, коли іншим джерелом грізна хуртовина натхнення здійметься з огорнутої в священний жах і сяйво голови, і почують у збентеженому трепеті величавий грім іншої мови...

В дорогу! в дорогу! геть набігла на чоло зморшка і сувора хмурість обличчя! Відразу і вмить пірнімо в життя з усією його беззвучною тріскотнявою та бубонцями і подивімось, що робить Чичиков.

Чичиков прокинувся, потяг руки й ноги, і відчув, що виспався добре. Полежавши хвилин зо дві на спині, він клацнув рукою і згадав з прояснілим обличчям, що в нього тепер за малим не чотириста душ. Тут-таки схопився він з ліжка, не подивився навіть на своє обличчя, яке любив щиро, і в якому, як здається, за найпринадніше вважав підборіддя, бо дуже часто хвалився ним перед ким-небудь з приятелів, особливо коли це траплялось під час гоління. "Ось глянь", казав він, звичайно погладжуючи його рукою: "яке в мене підборіддя: зовсім кругле!" Але тепер він не глянув ні на підборіддя, ні на обличчя, а просто так, як був, узув сап'янові чоботи з вирізаними викладками всяких кольорів, якими жваво торгує місто Торжок, завдяки недбалим потягам руської натури, і по-шотландському в самій короткій сорочці, забувши свою статечність і пристойні середні літа, проробив по кімнаті два стрибки, при-шльопнувши себе дуже спритно п'яткою ноги. Потім в ту хвилину взявся до справи: перед шкатулкою потер руки з таким самим задоволенням, як потирає їх, виїхавши на слідство, непідкупний земський суд, підходячи до закуски, і зразу ж вийняв з неї папери, йому хотілось якнайшвидше кінчити все, не зволікаючи. Сам вирішив він скласти купчі, написати й переписати, щоб не платити нічого под'ячим. Формений порядок був йому достоту відомий: енергійно виставив він великими літерами: тисяча вісімсот такого-то року, потім слідом за тим, дрібнішими: я, поміщик такий-то, і все що слід. За дві години готове було все. Коли глянув він: потім на ці аркушики, на мужиків, які справді колись були мужиками, працювали, орали, пиячили, візникували, обдурювали панів, а може, й просто були хорошими мужиками, то якесь дивне, незрозуміле йому самому почуття опанувало його. Кожна з записочок нібито мала якийсь особливий характер, і через те нібито самі мужики набували свого власного характеру. Мужики, що належали Коробочці, всі майже були з додатками й прізвиськами. Записка Плюшкіна відзначалася лаконічністю в стилі: часто були виставлені тільки початкові слова імен та по батькові, і потім дві крапки. Реєстр Собакевича вражав незвичайною повністю та докладністю: ні одна з похвальних якостей мужика не була пропущена: про одного було сказано "добрий столяр", до другого дописано було "тямущий і хмільного не бере". Позначено було також докладно, хто батько і хто мати, і якої були обоє поведінки; у одного тільки якогось Федотова було написано: "батько невідомо хто, а народився від дворової дівки Капітоліни, але вдачі гарної і не злодій". Усі ці подробиці надавали якогось особливого вигляду свіжості: здавалось, нібито мужики ще вчора були живі. Дивлячись довго на імена їх, він розчулився і зітхнувши промовив: "Ненечко моя, скільки вас тут напхано! що ви, сердешні мої, поробляли на віку своєму? як перебивались?" І очі його мимоволі спинились на одному прізвищі, це був відомий Петро Савельїв Неуважай-корито, що належав колись поміщиці Коробочці. Він знову не втерпів, щоб не сказати: "Та й довгий який, на весь рядок роз'їхався! Майстер ти був, чи просто мужик і якою смертю тебе прибрало? чи в шинку, чи серед дороги переїхала тебе сонного неповоротка валка? Пробка Степан, тесляр, тверезості зразкової. А! ось він, Степан Пробка, ось той богатир, що в гвардію годився б! Мабуть, усі губернії виходив із сокирою за поясом і чобітьми на плечах, з'їдав на гріш хліба, та на два сушеної риби, а в гамані, певно, притягав щоразу додому карбованців по сотні, а може й державну зашивав у полотняні штани або запихав у чобіт.