Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

– Я часто п’ю тут чай. Зазвичай із подругами, звісно. Та останнім часом подруги надто зайняті власним життям, а звичка, знаєте, велика сила.

– Як же мені пощастило, що ваші подруги зайняті власним життям. Тепер ви сидите за моїм столиком, і я маю можливість милуватись вашою красою… – Макс дещо розслабився і щосили користався своєю харизмою, яку вже давно не витягав зі свого арсеналу.

– Дякую… – У її погляді нарешті зблиснула іскра цікавості, вона знову поправила пасмо волосся за вухом – цього разу не механічно, а цілком свідомо.

– Ваше волосся надзвичайне! – вихопилось у нього.

– Лестите. Це вже зайве.

– Я щиро, повірте. Довге красиве волосся – то моя пристрасть ще змалечку, – зізнався раптом Макс. – Моя мама в молодості мала довге густе волосся. Перший мій спогад з дитинства – схилене наді мною обличчя матері та її волосся. Воно пахло духмяними травами і приємно лоскотало моє лице… – Він схилив голову набік. – Тому, мабуть, і люблю довге волосся у жінок. Це моя пристрасть, направду.

Жінка розгубилась від дещо надмірних одкровень незнайомця. Вона дивилася на Макса ще з більшим зацікавленням, навіть якимсь розчуленням від несподіваної відвертості з його боку.

– Дякую. Так, це не лестощі. Я вам вірю.

– Як звуть чарівну незнайомку? – задоволено всміхнувся Макс.

– Христиною.

– Максим. Але ліпше звіть мене Максом. – Він нахилився над столиком. – Можна я його торкнуся?

– Що? – не зрозуміла жінка.

– Вашого волосся. Можна я його доторкнуся?

– Ви мене дивуєте.

– Я сам себе іноді дивую. То можна?

– Так, будь ласка…

Макс поволі підніс руку до обличчя жінки й обережно провів долонею по волоссю, відчуваючи під пальцями м’які й водночас пружні завитки, від котрих повіяло теплом. Од того доторку всередині затремтіло. Йому стало так солодко й добре, що він насилу стримав себе, аби не виказати свого тремтіння.

– Фантастика! – захоплено видихнув він. – Дякую вам, Христино. Це найліпша мить за останні кілька днів, а може, й тижнів.

Макс відкинувся на спинку стільця і мав вигляд справді задоволеної людини.

– Ви цікавий, Максе, – жінка зрештою відклала свій смартфон і взяла до рук чашку; очі її заблищали. – Думаю, після такого інтимного знайомства можна перейти на «ти».

– Згідний. Знаєш, Христино, я тепер подумав: як добре, що в житті є баланс. Останні кілька днів були такими паскудними, що вже й не знав, куди себе подіти і що робити. А тут з’являєшся ти – наче спасіння – і вмить вихоплюєш мене з цього паскудства.

– Чому ж твої дні були такими паскудними?

– Обставини. Так склались обставини. Зрештою, я сам у всьому винен.

– Може, все не так погано насправді?

– Та ні. Насправді гірше й бути не може. Але менше з тим, – зітхнув Макс і знов довірливо нахилився над столиком. Він уже відчув поміж ними зв’язок. Той незримий, але добре відчутний зв’язок, який спалахує між незнайомими людьми, енергетика яких налаштована на одну хвилю. – Не будемо про сумне. Мені зараз стало так добре, що не хочу знов занурюватись у неприємні думки.

– Ти дуже відвертий, Максе. Невже моє волосся спонукає тебе до цього? – всміхнулася жінка.

– Не повіриш, але так і є… – У його очах заграли бісики. – Тебе це спантеличує?

– Хіба трохи на початку. Це було несподівано. Але відвертість я ціную, тому вдячна тобі за неї.

Макс поклав руку на стіл, так, щоб ніби ненароком торкнутись її руки. Жінка дивилася на нього незмигно і руки не відсмикнула. Її погляд іскрив чуттєвістю й відвертим інтересом: він їй подобався. І його доторк теж.

– Знаєш, я вірю в невипадкові зустрічі, – перевівши подих, стиха озвався він. – Вибач, що форсую події, але я відчуваю поміж нами щось таке особливе і близьке… Дивлюсь на тебе, і мене огортає хвиля тепла. Твого тепла. Я його відчуваю. Тільки, прошу, зрозумій мене правильно: я зовсім не мав наміру когось підчепити тепер чи заводити нові знайомства. У моєму житті зараз усе так складно…

– Розумію. Повір, у мене теж не було подібних намірів. Будь певен, за інших обставин цієї розмови взагалі не