Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Весна зазвичай дарує хвилю внутрішнього піднесення, якогось нестримного драйву і жаги до життя. Словом, позитиву. Макс же проводжав весну з відчуттям глибокого розчарування й відчаю. Ця весна піднесла йому черговий неприємний сюрприз, якого він геть не чекав і не міг до кінця осмислити. Його життя неухильно скочувалось униз.

Здавалося, ще недавно все було прекрасно. Він зустрів чудову жінку. Нехай і не любила вона його так, як йому би того хотілось, але він був оточений її теплом, йому було добре з нею, хай там що. У нього з’явилися плани, купа задумів, смак до життя, зрештою, ентузіазм. І що? З’являється якийсь необтесаний селюк, і одним махом усе його, Максимове, життя летить шкереберть! Як же так? Ну чому іншим так легко все вдається? Гроші, посади, жінки… Усе їхнє життя котиться як по маслу! Чому він вічно має все вигризати зубами, а потім і те втрачати? Що ж за несправедливість така?

Усе своє свідоме життя він крутиться, як білка в колесі. Заробітку від десяти годин курсу інформатики у «воднику»[2] (курям на сміх!), звісно, не вистачало навіть на оплату комунальних послуг. Чим він тільки не займався, щоб заробити на «хліб з маслом»: репетиторством, ремонтом комп’ютерів, навіть почав дописувати в автомобільний журнал. Останнє, щоправда, з превеликим задоволенням, бо автівки – його велика пристрасть. А недавно знайомий таксист порадив спробувати таксувати у вільний час. Звісно, він одразу ж спробував. Машину шкода, він же її так любить, але що вдієш? Принаймні тепер він не економить кожну копійку, як раніше.

Та що з того, коли тепер його фінансові успіхи нікому, окрім нього, не потрібні? Мар’яна віддаляється все більше. Він міг би боротися, знову вигризаючи зубами чергову втрату, але який сенс? Сенсу немає. Вона любить того селюка. Любить. Він якось бачив їх разом. Саме проїжджав повз її будинок, віз клієнта з пункту «А» в пункт «Б». Вони йшли до неї. До неї, чорт забирай! Чим вони там займалися? Та ж відомо чим! Певно що не книжки читали…

– …сісти? – крізь щільний потік скаламучених думок до Максима долинув обірваний шматок чиєїсь фрази, що пролунала поряд із ним.

Він здивовано підвів голову. Біля його столика стояла приємної зовнішності жінка з чашкою і мило всміхалася йому.

– Що? – перепитав він.

– Кажу, тут усюди зайнято, п’ятнична підвечірня година пік, знаєте. Можна коло вас сісти, випити чаю? – повторила жінка.

– Так-так, звісно. Прошу!

Макс метушливо забрав зі столу барсетку і сьорбнув схололу каву, про яку геть забув. Тоді уважно подивився на жінку, котра тим часом зручно вмостилася навпроти нього і з незворушним обличчям зосередилася на екрані свого смартфону.

Макс задивився на її ідеальний манікюр, легкі порухи зап’ястка, тонких пальців, правильні контури обличчя, довгої шиї… Цікаво, якщо зараз отак поцілувати її в цю шию, як вона зреагує? Подумав і здивувався своїй думці: чому раптом вона зринула, така божевільна?

Він і далі роздивлявся жінку. Приємно було за нею спостерігати. Від неї йшло приємне тепло. Очі її видавались розумними – мабуть, працює економістом чи бухгалтером. Погляд свідчив про рішучу, впевнену в собі особу, загорнену, щоправда, в ауру відстороненості. Її густе чорне волосся хвилястими пасмами спадало на плечі, затуляючи частину обличчя.

Яке волосся… Подарунок долі!

Жінка відірвалась від смартфону і здивовано поглянула на Макса, котрий безцеремонно розглядав її, забувши про межі пристойності. Погляд її виразно промовив: «Чого, чоловіче, витріщаєшся? Ну, сіла я за твій столик, але невже ти думаєш, що це щось означає?»

Макс знічено всміхнувся і стиснув вушко філіжанки. Жінка чемно всміхнулась у відповідь, загорнула пасмо волосся за вухо і знову занурилась у свій смартфон.

Чоловік зітхнув. Так. Це безнадійно. Та нащо він цій жінці? Їй потрібен хтось більш рішучий, хтось більш успішний і вродливий. Тим паче після такого прикрого провалу в стосунках з Мар’яною він просто не може розраховувати на успіх.

Але її волосся… Він мусить спробувати хоча би щось зробити. Мусить! Бо потім не пробачить собі цієї пасивності.

– Ви завжди тут п’єте чай на самоті чи так сталось випадково? – спитав і подумки вилаяв себе за затерту фразу, яку зронив радше мимоволі, аніж свідомо. Наче спитатись більше не було про що!

Жінка підвела свої очі, сповнені цілковитої байдужості до його персони, проте знову мило всміхнулась