Інна Роміч - Любов у спадок

якщо він здається мертвішим за мертвого. Із простими латниками вони впоралися швидко, але барон із сином встигли забарикадуватися на другому поверсі; якби Сід не придумав підпалити солому, то навряд чи вдалося б викурити їх звідтіля. З молодшим хлопчиськом вони розправилися швидко, як і зі слугами… Довше за всіх протримався Родерік. Він зовсім озвірів, коли Нолліс поранив його старше щеня, та бився, як скажений. Була мить, коли Джон подумував, чи не час уже накивати п'ятами. Добре, що він не встиг надягти крицеві лати, інакше б із ним не впоралися.

Дідько забирай, вони недорахувалися п’ятьох! П'ятьох досвідчених, чудово озброєних вояків, виставлених проти сонного гарнізону вошивої фортеці, висота стін у якої не перевищує восьми ярдів! Господи, їх було всього не більш як півтора десятка, та й то половина — діти, старі й безмозкі слуги.

Джон Нолліс пересмикнув плечима. Авжеж, він думав, що справа владнається простіше, а вийшло он скільки мороки. Як же він загубив цю руду погань? Джон щосили хльоснув коня, зриваючи злість на ні в чому не винній тварині. Хто ж міг знати, що їй втелющиться в голову втекти з дому саме цієї ночі. Коли він побачив, що кімната цього дівчиська порожня, то спершу вирішив, що вона десь ховається. Вони з хлопцями перевернули весь замок, обнишпорили всі кути, але її ніде не було. Дівчисько як у воду впало! Він уже подумав, що вона просто вислизнула за ворота, але вартовий, поставлений зумисне для такого випадку біля донжона, клявся та божився, що повз нього ніхто не пробігав. Залишалося єдине — з замку був ще один вихід, про який вони не знали. Так воно й було — Нолліс сам знайшов непомітну для стороннього ока стежку, яка вела крутою скелею донизу. Виходить, вона втекла! Він посміхнувся, коли згадав цей дурнуватий напис на столі, зроблений вочевидь похапцем, бо його не було вчора ввечері. «Татку, я повернуся»… Для нього все стало на свої місця, коли він побачив це. Виходить, дівчина вирішила втекти з рідної домівки? Непогано з її боку, варто зауважити, й досить вчасно. Джон посміхнувся собі у вуса. Хтось на небесах добре попросив за цю руду відьмочку. Звичайно, повертайся, ми тебе чекаємо. З нетерпінням!

Господи, та просто уявити собі, що кволе дівчисько зможе вибратися з замку так, щоб його ніхто не помітив, і саме в такій темряві спуститися крутими скелями… Бр-р-р! Це не кожному чоловікові під силу, а їй за іграшки! Що не кажи, Нолліс був страшенно розлючений на дочку барона Тейндела, але десь глибоко в душі в нього чаїлася повага до цієї нерозважливої, але сміливої плюгавки. Це ж треба було посміти так нахабно обвести його круг пальця! Вони обнишпорили всі околиці, але й сліду її не знайшли. Куди ж вона поділася? Напевне, відсиджується де-небудь між цих триклятих пагорбів, що всі однаковісінькі й серед них можуть орієнтуватися хіба що шотландці та гірські цапи. Залишалося тільки припустити, що слухняна донька свого батька помітить дим від запаленого замку та швиденько побіжить назад — довідатися, а що ж там димить… Отут-то вони її й схоплять.

Джон Нолліс не так палко бажав з'являтися перед господарем зі звісткою про те, що його люба небога, якій за заповітом старого лорда Персі відходила левова частка графства Нортумберленд, жива та здорова. Потрібно позбутися цієї проклятої спадкоємиці, поки її не відшукають нотарії покійного Генрі Персі.

— Треба швидше цюкнути її, — пробурмотів він собі під ніс.

Звичайно, шкода буде просто так вбивати таку красуню, але справа — перш за все… Зрештою, йому ніхто не перешкодить побавитися з нею перед тим, як він виконає волю свого пана. Він прийняв рішення, повеселішав і навіть почав насвистувати під ніс якусь пісеньку. Дівчисько не могло далеко піти, вони легко її впіймають. Ну-ну, маленька, весело подумав він, давай пограємося в котика й мишку. Тільки ось котик тобі трапився надто схожий на рись, і в мишки нема жодних шансів. Маленької рудої мишки, що випадково зіпсувала чужий сир…

Алегорія йому сподобалася, й далі Джон поїхав веселіше. Він знав, де шукати, й був упевнений, що знайде втікачку. Від нього ще ніхто не втікав.

Розділ 6

Вона отямилася від того, що по її щоці текла холодна вода. Кап, кап… Кап, кап… Немов осінній дощ монотонно стукотів по даху. Ні, це був не дощ. Холодна крапля знову впала на її обличчя. Еріка невдоволено поморщилася та спробувала відвернутись. Різкий біль відразу прохромив їй скроню, змусив застогнати. Якийсь час вона нічого не відчувала, крім цього пекучого болю, від якого розколювалася голова.

Свідомість поступово поверталась до неї, приносячи з собою новий біль. Господи, що ж, у неї не лишилося жодної кісточки, котра не боліла б? Еріка повільно обмацала себе. На обличчі садно, подряпини, але начебто все ціле. На її подив, одягнута вона була в чоловічі штани, сорочку й гамбізон[33] із грубої шкіри, вочевидь завеликий. На голові чиясь шапка… Чому ж усе так болить? І де вона?

Дівчина спробувала озирнутися, і з третьої спроби їй вдалось трохи підвестися на лікті. Перед очима все пливло, ніби вона опинилася на дні каламутної річки. Таке було, коли вони з Браном пірнали в Тейн на парі, хто довше протримається під водою. Гіл сидів на березі й реготав, коли вони зринали, усі в болоті й водоростях. Діти страшенно мерзли, але ніхто не бажав поступатись іншому, й вони все одно пірнали та пірнали. Зрештою, примчав розлючений батько й прогнав їх додому…

Батько… Бран. Гіл. У неї в голові ніби щось вибухнуло, розбиваючи її спогади на безліч гострих скалок. Еріка рвучко сіла на холодній підлозі, обхопила голову руками. Вона згадала все.