Інна Роміч - Любов у спадок

Перед очима затанцювали різнобарвні уривки картин, складаючись у єдине ціле. Спалений Тейндел, кров на підлозі, мертвий стражник і мерці в залі… Скрізь мертві, тільки мертві. Еріка запекло вчепилася зубами собі в руку, мало не прокусила її.

Це трохи привело її до тями.

— Господи, невже це був не сон? — простогнала вона.

На мить їй здалося, що вона зараз прокинеться в своїй маленькій кімнатці, одягнеться, спуститься рипучими сходами, і усе буде, як раніше…

Ні. Так, як було, не буде вже ніколи. Всі її рідні мертві, вона пам'ятає. Пам'ятає чорний порожній Тейндел, що був колись її домом. Але чому ж пам'ять відмовляється підказати їй, де вона? Що це за місце, в якому вона опинилася?

Дівчина підняла голову й здивовано озирнулася навколо. Каламуть перед очима розсіялась, але те, що вона побачила, не додало гарного настрою. Холодну підлогу, на якій вона сиділа, ледь прикривала гнила солома, по каменях подекуди стікала вода. У стіні навпроти стирчало залізне кільце з вставленим у нього смолоскипом, що чадів і ледь освітлював дивне місце. Було вогко й незатишно, ніби вона потрапила в якесь підземелля.

Еріка здивовано втупилася в грубі ґрати, вмуровані в стіну. Пруття проіржавіло від вогкості, але здавалося надзвичайно міцним. Невеличке віконце, в яке, видимо, подавали їжу в’язням… Вона з жахом замотала головою. Не може бути. В'язням? Але даруйте, тоді що ж, виходить, вона тепер сидить у в'язниці?

Ніби відповіддю на всі її запитання, звідкілясь долинуло рипіння дверей, що відчинялися, й у віконці вона побачила світло. На мить почувся багатоголосий гамір, далі все стихло. Про всяк випадок Еріка відсунулася далі до стіни.

— О, красуне! Ти зайшла мене провідати? — почула дівчина грубий чоловічий голос. — Давай, не соромся, Мейзрі, тягни сюди цю миску. І другу теж!

Невидимий чоловік засміявся, потім почулася якась метушня й звук важкого ляпаса.

— Ану забери свої руки, Робіне! — пролунав у відповідь верескливий жіночий голосок. — Ото ще, більше нема мені чого робити, як тільки тебе, старого цапа, навідувати. Облиш, не хапай! Ця їжа не для тебе. Бідолашний хлопець теж повинен поїсти. Краще посвіти мені.

До віконця піднесли смолоскип, і Еріка заслонилась рукою від яскравого світла.

— Та не бійся ти, я лише принесла тобі попоїсти, — засміялася служниця, зазираючи у віконце. — Бідолашний! Не лякайся, я тебе не скривджу.

Із цими словами вона простромила між ґратами глиняну миску й поставила її на підлогу. Зважаючи на її брудні фартух і ковпак, із-під якого недбало вибивалося волосся барви соломи, дівчина працювала на кухні. Вона могла б здатися гарненькою, якби не дурнуватий вираз обличчя й трохи банькаті очі. Дівка задерикувато підморгнула Еріці, й та ледве знайшла в собі сили кивнути у відповідь.

«Про кого вони говорять?» — у сум'ятті подумала вона й швидко озирнулася довкола. Нікого крім неї в темниці не було… Раптовий здогад вразив її. Вони що — приймають її за хлопця? Вона мимоволі підняла руку до волосся. Не може бути, щоб її поплутали з чоловіком! На подив дівчини, під шапкою стирчали короткі, нерівно обрізані пасма, які ледве сягали їй до пліч. Втім, її вже одного разу прийняли за хлопчиська.

Служниця грайливо помахала їй рукою. Еріка мало не прикусила собі язика, що вже ладен був заперечити проти такої жахливої помилки. Може, воно й на краще, що її вважають хлопцем.

— Ти диви, отямився! — радісно повідомила тим часом дівка. — Привіт, красунчику! І не гордий, бач, здоровкається. А кажуть, що всі англійці — пихаті ошуканці.

— Правду кажуть, Мейзрі, — пробурчав чоловік. — Ану вставай, сассенаху!

Стражник теж опустив свою кошлату голову до ґрат, що були на рівні його грудей. Похмуро оглянув Еріку, сплюнув собі під ноги.

— Тьху, молокосос! Це ж треба… А ще береться замок штурмувати!

— Та облиш, Роббі! Зате який гарненький! — засміялася служниця.

Еріка витріщеними очима глянула на дівку, не в змозі слова вимовити від подиву. До неї загравала служниця! Чи вона ще не отямилася, чи збожеволіла… У голові все плуталося. Може, вона вмерла й тепер на небесах? Але там не може бути такого мерзенного запаху. Тоді що це — пекло? Еріка перебрала в голові всі свої гріхи й вирішила, що для пекла нагрішила поки що замало. «Треба б запитати в неї, куди це я потрапила», — промайнула думка.

— Агов, — кволо покликала вона, — леді, скажіть, де я?

Гарненька дівка радісно вереснула.

— Чув, Робіне? Він назвав мене леді!

Служниця в захваті заляпала в долоні. Кошлатий Робін осудливо похитав головою.

— Зовсім, видно, хлопець з глузду з’їхав. А ну не верещи! — нагримав він на дівчину. — Годі тут стовбичити. Вертайся на кухню, певне, мати зачекалася!

Дівка скорчила невдоволену пичку й закрутила озаддям, гордовито віддаляючись. Наостанок нагородила Еріку палким поглядом, від якого ту аж пересмикнуло.

— Ти в замку Маклейнів, приятелю, — повідомив стражник, длубаючись у мисці. — Адже ти сюди прагнув потрапити, коли ломився просто у ворота? Чи помилився?

Шотландець хитро примружився й зареготав, задоволений своїм жартом.

— А чому я нічого не пам'ятаю? — тупо запитала Еріка.

— Воно й зрозуміло, що не пам'ятаєш, — вискалився стражник. — По голові тебе добряче приклали. Воно й правильно. А нема чого псувати чесним людям свято!

У цілковитій знемозі дівчина відкинулася на холодну стіну. Виходить, вона в замку