Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

й за годину й п’ять хвилин прибула у точку призначення. Слідом за нею до телецентру негласно прибула наша людина, призначена займатися цією справою, а надто — персональною опікою Неллі Азатівни, і тепер перебуває в студії за лаштунками.

«Ти ба, швидко йому дали довідку, вочевидь, справді все на контролі», — подумав Лижин. А той, кого приставили до чемпіонки, навряд чи йому сподобався би, якби він здогадався спитати. Звісно, він би дуже розсердився, якби дізнався, що це полковник Ранцев, котрого він вважав винним за провал операції з ліквідації фігуранта на державній позаміській резиденції під Верхоярськом. А так він вирішив, що це добре, що її «ведуть», і дав відбій.

На екрані тим часом запрошений ведучим професор порівняльної політології Аристарх Харіусов розводився про те, що Роман Романович Погодін проводив сильну політику, що не могло подобатися олігархічним кланам, котрі мали великий вплив у державі за його попередника Василя Шуйського і практично весь його втратили, — отже, їм вигідно, щоб його не стало. Що країна повернула собі півострів, незаконно захапаний сусідами півстоліття тому за часів спільного перебування з ними в могутній соціалістичній країні, що підтримує повстанців, котрі діють на сході цієї суміжної республіки, — значить, і сусідам вигідно. Президент проводив незалежну політику на міжнародній арені, перешкоджаючи просуванню альянсу НАТО на схід, не даючи розмістити ракетні бази американського вояцтва на кордонах федерації, — отже, і вони могли бажати йому смерті. З його слів виходило, що весь світ, крім кількох союзників, був зацікавлений.

«Дурень ти, — гмикнув Лижин, слухаючи професорські теревені, й сам для себе уточнив: — Найперше зацікавлена новітня еліта, що прийшла й вкоренилася разом із Погодіним. Вона може втратити все. Ще два роки тому ми жили спокійно й заможно, високі ціни на нафту й газ давали можливість безбідно жити цілій країні. Йому багато що вибачалося попервах. Йому казали: «Подумай!» — а він звик, що все можна й ні за що йому не буває кари: розгромив телеканал — і нічого, концерн «КОКОС» знищив й активи забрав — нівроку, атомний підводний човен рятували місяць, відмовившись від допомоги іноземців, чим призвели до загибелі всього екіпажу, — нічого, величезна гідростанція розвалилася — як з гуски вода. Привітав кандидата в президенти сусідньої держави з перемогою на виборах три рази, а той не переміг — ну і нічого страшного. Гайки закручував так, що дрібний та середній бізнес зітхнули наостанок та й дух випустили в його обіймах. Вибудував вертикаль влади — ніхто без нього поворухнутися й думати не смій! Багатіти давав лише своїм, а сам гріб — за десять життів не проживеш! Підірвав будинки у столиці й звалив на населення маленької республіки, щоб увести туди війська. Світ крізь пальці дивився на дрібні локальні війни, на яких самостверджувався Погодін, відтискаючи у дрібних сусідів прикордонні провінції, де завжди населення змішане, під приводом захисту «закордонних співвітчизників». Зійшло з рук на своїй частині Кавказа, минулося на сусідській: у Південній Аланії та Гудаутії, так йому знадобилася Таврійська автономія іншого сусіда та його же Анбас, Антрацитовий басейн. А федерація цьому сусіду гарантії давала у недоторканості рубежів, коли той від ядерної зброї відмовлявся. І завжди так: вояки наші без знаків розрізнення, завжди вони — якісь ополченці, завжди — я не я і хата не моя. Тепер вся планета про нього лайливі пісні співає.

А коли він таки автономію в сусідів анексував, весь світ і повстав проти нього. Ввели санкції й зняли квоти на видобуток нафти й газу з арабських країн. А ті зраділи: викинули її стільки на ринок, що за рік ціна зі ста п’яти доларів упала на п’ятдесят. Долар виріс до сімдесяти рублів. Це десятки й сотні мільярдів доларів збитків. І кому? Найближчому оточенню Погодіна. По всьому світу рахунки заблокували. Знов-таки кому? Його найближчому оточенню. Заборонили в’їзд до Америки й до Європи наближеним до нього людям. Йому би схаменутися, відступити, а він ще й не так! У тебе амбіції, а люди втрачати мають? Тоді даруй, дорогенький!»

Поки Лижин промовляв цей внутрішній монолог, учасники дійства на екрані один за одним говорили слова, що нічого не означали, переспівуючи на різні лади професорові дурниці.

— Хочу вас попередити, що у нас в секретній кімнаті сидить людина, котра нас дивиться й котра має що сказати з приводу нашої дискусії, — заявив після чергового промовця Печенєгін. — А поки що попросимо висловитись чемпіонку світу зі спортивної акробатики, заслуженого майстра спорту, заслужену артистку, керівника парламентського комітету Муратову Неллі Азатівну.

Зінаїда Погодіна не по-доброму глянула на депутатку, а та взяла мікрофона й почала:

— У кожної великої людини є недоброзичливці. Не всіх влаштовувало, що країна веде самостійну політику й іде незалежним курсом. Я думаю, що замах здійснив маніяк-одинак, людина психічно нездорова. Вгадати, як поведе себе людина божевільна, мабуть, неможливо.

Коли вщухла хвиля аплодисментів, Печенєгін заявив:

— А зараз із секретної кімнати вийде людина, котра розкаже нам багато цікавого й несподіваного.

Глядачі автоматично заплескали, але коли прожектори вихопили нового гостя, залом пронеслося зачудоване «Ах!» і впала німа тиша. Невисокий немолодий чоловік спортивної статури пройшов студією й сів у вільне крісло.

— Назвіться, будь ласка, — сказав журналіст.

— Тут є такі, хто мене не знає? — гмикнув прибулець і назвався. — Президент країни Погодін Роман Романович.

Жодних сумнівів: це був він, власною персоною, і прем’єр, отямившись, надумав щось сказати Фріновському, але той випередив:

— Ми тримаємо все під контролем! — заявив голова служби безпеки. — Ймовірність ситуації передбачалася, на цей випадок є спеціально розроблений план.

— Я бачу, як