Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

до речі, Люба?

— Люба померла ще до розвалу Союзу. Але ми давно зайняли всю ту квартиру. У нас народилося двоє дітей.

— Вибач! Люба в тебе славна була! Мені вона завжди подобалась.

Мені не хотілося говорити з Харчем про Любу, я знову повернув на загадкового Деуса. Невже таки справді на нього не було заведено справи? І чи говорив він про нього із кимось з їхніх?

— У тім то й річ, що я перевіряв ці дані! Не відразу, по кількох роках! Я ж лишався там іще довго! Це ти став письменником! Ти молодець! Подарував би щось зі своїх книжок!

Ніби капітан, дарма що у відставці, Сергій Харч не знав, що в ті роки письменники Країни Рад уже остаточно втратили свій статус еліти.

— Які дані ти перевіряв, Сергію? Що нас перевіряли?

— Не було в тому році засудженого Габріеля Деуса! Не було! Жінку ту ненормальну я знайшов. Сусанна Маровська. Та, з якою в нас також були проблеми.

— І вона отруїла молоко в дитячому садку? — гірко посміхнувся Івак.

— У неї збиралися на квартирі люди, співали антирадянських пісень під виглядом пісень про Велику Вітчизняну. Її було за що. Я багатьох познаходив наших. Тоді ж ми не знали, за що ми їх… А Деуса з-поміж них не було. Висновок може бути єдиний: то був перевіряльник. І це дуже добре узгоджується з його нахабною поведінкою щодо нас. Хто б іще міг собі дозволити таке?

— Але ж він молився!

— І я молюся! Отче наш, що на небесах! Я хрестився! А ти хіба ні? Я тепер щонеділі ходжу до церкви! Бог прощає! Навіть таких великих грішників, як ми з тобою! А ти знаєш, хто мене навчив молитися за них? Полковник Гибарян! Пам'ятаєш його? Чудова людина! Він є співзасновником нашого Фонду допомоги потерпілим від тортур під час репресій! Мало того, це була його ідея! Він такий освічений! І завжди так добре відчував дух доби! Він так і казав: тоді нашим богом був Сталін. Бог на небі припустив владу Сталіна, і ми виконували Його волю. А потім влада Сталіна скінчилася, бо того захотів Бог, то ми вже мали поводитися зовсім по-іншому. То полковник Гибарян домовився, щоби мені дозволили попрацювати в тому архіві, бо якби не він, мене туди не пустили би. Він, до речі, просив мене відібрати страчених із вірменськими прізвищами. Я дав йому кілька імен.

— А навіщо вони були йому?

— Бо він опікувався родинами страчених вірменів! Ти бачиш, якою благородною людиною він був? Так, він не міг подбати про всіх, хто потрапив під жорна репресій, то й вирішив принаймні подбати про людей свого народу. Як з'ясувалося, саме ми з тобою повісили такого собі Бабкена Саркісяна. А в нього лишилася однорічна донечка. Так її полковник Гибарян по кількох роках розшукав і взяв у свою родину. А потім вона вийшла заміж за його сина.

Іван Івак не запам'ятав смертника на прізвище Саркісян. Він був таким, як усі інші, кого вони із Сергієм Харчем відпроваджували в небуття: переляканий, уже не живий від страху. Відрізнявся від загалу лише Габріель Деус.

Попри випитий коньяк, я повернувся до видавництва після зустрічі з Харчем, аби скоріше написати цей, певне, вже останній, розділ біографії Івана Івака.

ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

— Я не знаю, як ти читатимеш цю книгу, Лілько. Там стільки про тебе. І з найпершої сторінки. Та й те, що тебе цікавить, там також є, — сказав Лілі Михась, дочитавши «Останнє бажання».

— Ти мене заінтригував.

Михась мовчки простяг книгу. Ліля пробігла очима першу сторінку.

— Якщо я все те пережила, то що вже казати про те, щоби про це почитати…

Михась не знаходив собі місця, поки Ліля не прочитала «Останнього бажання». І от, нарешті, Ліля перегорнула останню сторінку зошита з цуценям на обкладинці та мовчки підняла очі на хлопця.

— То виходить, що мій дід стратив твого діда, — сказав він.

— Виходить, що так.

— То як нам жити із цим, Лілю?

— Але ж керував процесом мій другий дід. І я з цим живу. А вірніше, живу незалежно від цього.

— То чи не тому твоя мати наклала на себе руки, коли довідалася про все це!

— Моя мати повісилася не через сталінські репресії, і не через мою негідну поведінку, як мені щодня повторював батько. Вона це вчинила, коли остаточно переконалася, що з нею більше не хоче мати справи той чоловік, з яким вона зустрічалася багато років. Вона лишила мені передсмертний лист до мене в нашого Геба. І він вручив його мені. І взагалі, мене, Михасю, врятував наш Геб! Я ж продовжувала ходити до нього, коли ви з Павлом «відпали». Мати нікуди не пускала мене після того, водила мене до школи і забирала. Особливо посилився контроль, коли я бігала до Валерія Івановича, а він привіз мене до них на таксі. Але вчитись у школі я була повинна, і мала виконувати домашні завдання. І я сказала їм, що мені треба заняття з англійської, бодай одне. Хоча насправді розмовляла англійською краще від нашої вчительки.

— Я знаю, я теж розмовляв англійською краще за наших учителів.

— І вони знову відвели мене до Геба. І він усе зрозумів.