Василь Миколайович Іванина - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

— Сьогодні у мене кілька важливих справ, — мовила вона, — а завтра почнемо заняття. До речі, Гаскаре, я б хотіла проконсультуватись у вас з одного питання.

— Прошу! Отже, до завтра, Лусоне?

Пацієнт у відповідь заплющив очі, даючи зрозуміти, що розмова втомила його.

— Бувайте!

Лусон лишився сам на сам з тишею.

Раптом непевна тривога огорнула його. Здавалося, ніби хтось підкрадається до нього. Поки що навпомацки, але вперто, настирливо. Хто це? Що це?..

XXI 395:004 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.

Ярослав Гай зупинився на порозі адаптаційного залу сектора відпочинку з безліччю екзотичних тропічних рослин, фонтанчиків, маленьких водойм і струмочків. Усе це разом з відповідною музикою благотворно впливало на нервову систему пентонавтів, які поверталися з подорожі.

“Це перший день решти твого життя”, — майнула песимістична думка.

Потонувши в обіймах регенеративного крісла, призначеного для відновлення і стабілізації психофізіологічних функцій після подорожей та тренувальних проникнень на дельта-рівень, якийсь час дивився на зграйки химерних рибок у штучному озерці. Розслабившись, слухав музику, намагаючись ні про що не думати…

Не думати?.. Поки не розбереться в тому, що сталося там, у зоні Ікс, він не заспокоїться… Головне, пригадати минуле. Це не просто, особливо тепер, у цій ситуації. Майже неможливо. Однак він мусить пригадати все. Все!..

Він, — пентонавт першого класу, один з п’яти добровольців, один з п’яти обдарованих, наділених здатністю передбачати майбутнє, — намагається розгадати причини невдачі сеансу переміщення.

На початку дослідів, коли ще тільки набирали першу команду добровольців, їх — пентонавтів, особливу категорію мандрівників у далекі світи, називали самовбивцями.

За три роки роботи лабораторії “Дельта” — два смертних випадки. Лише Сержу Бєлову вдалося, здається, прорватися в якийсь район, якусь зону Ікс, і повернутися. Повернутись і тут-таки померти.

А що ж він, Ярослав Гай, найперспективніший? На голубій куртці в нього світиться знак пентонавта першого класу (який, у біса, перший клас, коли його от-от спишуть!), де вказано специфічні особливості його обдарування, особистий код… Зараз на емблемі виднілась біла смуга — ознака того, що пентонавт перебуває в постекспериментальному режимі. Він чув, що вже сформовано три нові команди: “Омега”, “Псі” й “Тета”. Добровольців, незважаючи на ризик, доки остаточно не буде відпрацьовано спосіб подорожі через дельта-канал, вистачає. Цих жертв, мабуть, стало б менше, якби він пригадав подробиці свого останнього переміщення.

Навіть Серж дещо приніс звідти, із зони Ікс. Його психофізіологічна тотожність таки побувала там — прилади і комп’ютери зафіксували аномалії в смугах поглинання спектра його дельта-тотожності. Деяку інформацію, непрямі докази він усе ж доставив, тим самим підтвердивши правильність гіпотези професора Еріксона. А він, Ярослав Гай, на якого покладали найбільші надії, не здобув нічого. Ні-чо-го! Але ж він там був! Прилади не могли брехати… Його довелося рятувати. Еріка Крюгер і Олексій Тарасенко виконали свою місію блискуче. Але їхні психофізіологічні дельта-тотожності були настроєні лише на виконання рятувальних функцій. Після такого напруження їм доведеться щонайменше місяць відновлювати сили.

Ахмет Гафаров, лікар-нейропсихолог, його давній друг, відповідальний за регенерацію пентонавтів, намагається заспокоїти: “Поклади килим нетерпіння в скриню чекання. Не поспішай. Ця часткова амнезія мине”. Мине… Коли? І чи взагалі мине?! Через місяць знову настане оптимальний режим проходження дельта-каналу. Триватиме близько двох місяців і повториться лише наступного року. А програма повинна виконуватись.

Стан депресії не минав. Психіка ніби боронилася від неясних думок-споминів, які намагався розшифрувати Гай.

Чому не приходить Ола?.. Коли починає розпитувати персонал лабораторії, всі якось непевно відповідають, що вона терміново виїхала в Центр нейропсихологічних досліджень у Женеву. Виїхала? Не попрощавшись, не дочекавшись його повернення…

Звідки?..

Гаряча хвиля оповила Ярослава. В якусь мить здалося, що ось-ось згадає… Згадає все…

Музика наповнювала зал. Ніжна мелодія діяла, заколисувала. Повіки Ярослава самі по собі зімкнулись…

Цього разу Лусон, прокинувшись, відчув себе настільки бадьорим і свіжим, що навіть наважився встати з ліжка.

Незабаром він з цікавістю роздивлявся на себе в дзеркалі. Обличчя заросле, схудле. Зовсім незнайоме. Не завадило б поголитися.

Та навіть після гоління власне обличчя видавалося чужим. Холодок страху пройшов його тілом. Він не пам’ятав свого обличчя!..

— Бачу, сьогодні ви в прекрасній формі, — перебив його думки голос Гаскара.

— Я не пам’ятаю свого обличчя, — розгублено мовив Лусон. — Це від шоку?

— Усі наслідки шоку передбачити неможливо. Тут багато залежить від психофізіологічних особливостей організму. Втрачені ресурси пам’яті тим скоріше відновлюються чим більше пацієнт запитує. Отож…

— Ви пробували дізнатися, хто я такий і звідки?

— Безумовно.

— І що?

— Гадаю, ви з іншого континенту. Досі ніхто з району флор не заявив про зникнення когось із громадян. На вашій руці не знайдено датчика. Він, очевидно, злетів при падінні — бачите, на зап’ясті шрам. Ви могли б поцікавитися своїм датчиком — інформацію про його наявність уведено в мозок таким чином, що вона не стирається за бядь-яких обставин. Розумієте, не стирається. Тільки в разі смерті. Ви ж запитали про якийсь код. Можна припустити, що ви переплутали назву.

Слова Гаскара про датчик-код викликали в Лусона дивну реакцію, йому знову здалося, як і вчора, що хтось шукає його.

— Сьогодні я передаю вас під опіку Оли… А ось і вона!

Дівчина виринула з-за стіни і стрімкою ходою підійшла до Лусона. З усмішкою простягнула засмаглу руку.

— Здрастуй, Лусоне, — мовила, і йому здалося, ніби знайомі вони вже давно.

— Я вас лишаю, — обізвався Гаскар. — 3 усіма питаннями звертайтеся до Оли.

Після сніданку вони вийшли з інституту реабілітації і попрямували, як пояснила Ола, до її помешкання.

— Мені здається, в домашній обстановці тобі буде легше пригадати себе.

За три дні, проведені в будинку Оли, Лусон чимало довідався про Ресту, шосту планету в системі Арда. Зміна пір року відбувалася тут через 423 доби.

— Коли б не твоя травма, можна було б припустити, що ти прибув з іншої планети, — пожартувала Ола, коли Лусон поскаржився їй, що його біологічний годинник ніби постійно поспішає. — Якби сама не була в експедиції альпіністів, коли знайшли тебе, так і подумала б.

— Ти була з тими, хто знайшов мене?

— Так. Навіть викликала модуль, щоб доправити тебе в інститут реабілітації.

Лусон якусь мить уважно дивився на Олу. Щось ворухнулося в його серці.

— А те місце далеко? — поцікавився він.

— Яке?

— Де мене знайшли. Гора Лусон.

— Лусон? — здивувалась Ола. — Тебе знайшли неподалік четвертої дільниці району Флор. Ти це маєш на увазі?

— Так, так, — поспішно погодився Лусон, маскуючи невиразну підозру.

— Це досить