Василь Миколайович Іванина - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

мене з’явились нові плани. Гадаю, з вами не станеться те ж саме, що з роботом?

— Виходить, це Андросін запрограмував систему на такий психологічний експеримент? — поцікавився капітан.

— Андросін? Тетяно, ти щось про це знаєш?

— Ні… Але можна поспитати у нього.

Хазен подивився на мене і всміхнувся. А я дедалі більше втрачав упевненість, що мені вистачить снаги владарювати над цією пронозою, його дітищем.

Олег Романчук
ПАСТКА НА РЕСТІ
Повість

Його свідомістю неначе прокотилася луна. Змінювали одна одну хисткі картини — ірреальні, фрагментарні: калейдоскоп химерних асоціацій без видимого внутрішнього зв’язку.

Та поступово його “я” усвідомлювало себе в єдності з оточенням. Але щось так і не ставало на звичне місце. Спробував чіткіше проаналізувати вгаслі відчуття. І нараз виявив, що забув, хто він.

Не знав чи забув?

Його ім’ям був світ. Всесвіт. Першоматерія.

А ще була пітьма.

Просто пітьма. Липка, болісна. Він довго плив нею…

Чи лише мить?

Сум’яття опанувало ним, і водночас усе, що відбувалося, здавалося несправжнім, не його.

Він лежав долілиць. На блискучій поверхні. Ідеально рівній.

Тук-так-тук… Сполохано билося серце. Щось примусило його перевернутися на спину. Якась незрозуміла сила.

Розплющив очі. Побачив над собою зелене небо, а на ньому дві яскраві плями — жовту й червону. Сонця?..

Зірвався на ноги. Побіг. Куди? Просто біг… Утікав! Від кого?.. Чи від чого?

Не знав. Було лячно. Лячно…

Картина щезла.

Чи назавжди? Чи й справді воно було, це видіння?

На берег тихо накочувались хвилі. Море… А може, й океан. Водяна гладінь і білі бурунчики вдалині. Зелене небо і жовто-червоні сонця. Гори. Зовсім близько. Легенький теплий вітерець. Сірий пісок, сірі камінці. Лискучі, кругленькі.

Почуття тривоги знову огорнуло його. Він мав кудись потрапити… Мав чи мусив?

Мусив. Мусив перемогти смерть. Мусив здолати її…

Знав він це чи відчував?

Відчував… Відчував, що треба рятуватися.

Підвівся й побрів берегом,

Якісь дивні рослини. Раніше не бачеці. А може, він просто не пам’ятав їх?

Знову побіг. Цього разу вгору.

Тук-так-тук… Серце, здавалося, от-от вискочить з грудей.

Ось і вершина скелі. Стрімкої, високої. Зупинився. Важко хапав ротом холодне повітря. Трохи заспокоївся.

Далеко внизу розкинулось місто.

З його грудей вирвався крик. Тривожно-радісний крик.

Потім він вигукнув…

Що саме?

Набір слів… Незнайомих, незвичних слів.

Він не знав цієї мови. Ніколи не розмовляв нею. Чи йому лише здалося?

Побіг униз. Щось вигукнув. Біг швидше й швидше…

Спіткнувся. Клубком покотився вниз. Удар. Страшний біль. Темрява.

Пітьма.

Така, як у всесвіті. Без зірок.

Чи існує всесвіт без зірок?

Здається, це було останнє, що змигнуло в мозку… А втім, ні. Інтуїтивно вгадав, що пітьма обов’язково мине.

Прокинувся давно, але очей розплющити не наважувався. Лежав, напружено вслухаючись у підозрілу тишу. Врешті це обридло, і він розплющив спершу ліве, затим праве око. Обдивився своє ліжко. Точніше, світло-зелену спинку-панель з безліччю кнопок.

Перевів погляд трохи ліворуч, звідки струмував ледь відчутний потік повітря. Там було розчинене навстіж вікно, за яким на тлі світло-зеленого неба яріли дві плями: червона і жовта-два сонця. Він бачив усипане голубим і білим цвітом дерево. Трохи далі стояла невелика гостроверха будівля, пофарбована в рожевий колір.

Дзеркало висіло на стіні навпроти вікна. Він його пам’ятав. Ще відучора, коли пробудився до життя.

Праворуч висіла картина. Невеликий, майстерно змальований пейзаж: море, піщана коса, гори. Якоїсь миті здалося, ніби уже десь бачив його. Однак спроба згадати, Де саме, викликала у мозку біль. Гострий, несподіваний. Тихо застогнавши, приплющив очі.

Поступово біль ущух, Лусон лежав, заплющивши очі.

Цікаво, котра тепер година?

Він добре пам’ятав своє вчорашнє пробудження. У цій же кімнаті, на цьому ж ліжку. Тоді свідомість повернулась лише на короткий час. Устиг тільки довідатись, що звуть його Лусоном. Принаймні так до нього звертався чоловік з чорними вусами.

Так. Чоловік з вусами. У світло-голубому халаті, в білих штанах і такого ж кольору м’яких капцях. Ким він був?.. Згадав: незнайомець назвався лікарем. Доктор Гаскар. Не пам’ятав більше нічого, хоча якісь неясні спогади продовжували снувати у закапелках його пам’яті. Навіть здалося, що він упритул наблизився до надзвичайно важливого спомину, та саме тієї миті мозок запротестував. Гострий біль знову пройняв його.

Слід бути обережнішим. Спогади приносять неприємні відчуття.

З-під заплющених повік сторожко вдивлявся туди, звідки долинали невиразні звуки. Стіна між дзеркалом і картиною безшумно розступилась, і з’явилася висока, трохи сутула постать у білому халаті.

Де він бачив незнайомця? Глибокі очі, здавалося, випромінюють крижаний холод. І раптом упізнав: доктор Гаскар. Він пам’ятає його. Відучора…

— Добридень! Як ви себе почуваєте, Лусон?

У голові знову кольнуло. Здавалося, тисячі крижаних голок пронизали її.

Гаскар стурбовано схилився над ним.

— Вам недобре?

— Коли напружую пам’ять…

— Це минеться. Пам’ятаєте мене?.

— Так. Ви були тут учора.

— Що ви ще пам’ятаєте?

— Окрім того, що опритомнів учора і звати мене Лусон, — нічого. Де я?

— На Ресті. Район Флор. Четверта дільниця. Інститут реабілітації.

— На Ресті… — машинально повторив Лусон.

— Вам нічого не говорить ця назва?

— Назва чого?

— Планети.

— Планети?..

— Це вас дивує?

— Як я потрапив у цю кімнату?

— Десять днів тому альпіністи знайшли вас у горах, неподалік Четвертої дільниці району Флор. Потім на модулі доставили сюди.

— При мені був мій особистий код?

— Код? — здивовано перепитав Гаскар. І тут же опанував себе. — Ах, код! Ні, його не було.

— Тоді звідки вам відоме моє ім’я?

— Лусон — це назва гори, під якою вас знайшли. Вам не подобається таке ім’я?

Лусон промовчав. Зрештою, справи це не міняє, подумав. Хай буде Лусон. Принаймні назва місцевості служитиме за відправну точку майбутніх пошуків загубленого “я”.

— Ви пережили сильний шок, — вів далі лікар, вмостившись у кріслі. — Найімовірніше, травматичного характеру: при падінні зі скелі сильно вдарилися головою. До речі, ви що-небудь пам’ятаєте?

Лусону пригадались уривчасті картини-образи, що передували його пробудженню. Але він вирішив промовчати.

— Що ж, гадаю, незабаром ця невизначеність минеться. І все стане на свої місця. Через день-два вами заопікується мій молодший колега — психолог Ола. Допоможе згадати себе і адаптуватись на Ресті. Все, що буде необхідно, принесуть, якщо натиснете голубу клавішу на столику біля узголів’я. Можете спробувати.

Лусон натиснув. Тієї ж миті на стіні з’явилося зображення вродливої дівчини, одягненої в білий лискучий костюм, який щільно облягав струнке тіло. Коротко підстрижене світле волосся, голубі очі, тонкий прямий ніс, чітко окреслені вуста — все це Лусон встиг зауважити.

Незнайомка, здавалося, не без іронії спостерігала за реакцією Лусона. Той запитально подивився на лікаря.

— Це і є Ола, ваш опікун, —