Петро Федорович Кравчук - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

— Правильно думав, — людським голосом прохрипіла свиня, повільно сунучи до остовпілого Макара.

Що тут сталося з Тодосчиним чоловіком!.. Важко передати. Після слів свині серце його мало не вискочило з грудей. Підстрибнувши на місці, прожогом влетів на подвір’я.

Забіг у сіни, замкнув за собою двері і став ні живий ні мертвий. Зиркнув у вікно — надворі свиня стоїть на задніх ногах, а передніми зіперлася на стіну, приставила рило до шибки.

— Виходь, Макаре”, — насмішкувато рохкає. — Поговоримо про чорта, якого ти дуже часто згадуєш.

Розпатлана, сонна Тодоска, гикаючи з переляку, металася по хаті, потім ухопила пляшку із свяченою водою, почали пригорщею хлюпати на шибки…

Багато таких історій переповіла баба Тодоска. І тільки через десяток-другий років я збагнув, що кожна її розповідь мала чітко означену виховну функцію. То були не сухі повчання, від яких стає нудно і хочеться куди-небудь дременути; з кожної небилиці юний слухач робив недвозначні висновки: лаятися — не можна, напиватися — погано, гультіпачити вночі — небезпечно.

Тодоска народила четверо дітей — трьох хлопчиків і дівчинку. Наймолодший помер у два роки, старший наклав головою на війні в далеких краях. Виросли двоє — дочка й син. Після смерті батька вони перебралися жити в Крутояри — Тодосці хотілося, щоб її діти навчилися міського ремесла.

Син і дочка вступили до училища, по закінченні якого розлетілися, мов птахи, з рідного гнізда.

Тодоска подружилася з такою ж самотньою сусідкою Маланкою. Вечорами приятельки сиділи разом, пили чай і неквапом розмовляли про те про се. Згадували молодість, співали пісень, зітхали. Їхні діти не раз запрошували бабусь їхати до них, глядіти онуків, але знали старенькі, що будуть там зайвими, ніколи не звикнуть до чужого дому…

В одну із зим померла вірна подруга Маланка, поховали її, а в порожній будинок поселили якогось Прибульця, котрий нібито прилетів сюди із самого космосу. Не один рік сюди крізь зірки продирався.

Залишившись без щирої і вірної сусідки, баба Тодоска дуже нудьгувала. Щовечора никала вздовж паркану своєї колишньої подруги, прислухалася до розмов на подвір’ї. Коли гості Прибульця розходилися по домівках, бабуся ставала на ослінчик і, тримаючись обома руками за штахетини, питала:

— Ти був там, угорі. Скажи мені, бог є чи нема?

— Нема, — з незмінним спокоєм відповідав Прибулець. — Немає і, певне, не буде.

— Антихрист. — Тодоска невдоволено злізала з ослінчика. Вона зникала за парканом і все обурювалась. — Анафемська душа. Гаспид! Бачив, а не хоче признатися.

Кілька вечорів підряд вона не обзивалася до Прибульця, гарячково думаючи над тим, як краще вивести його на чисту воду. Але терпець увірвався, вона таки знову стала на ослінчик:

— Ти бога бачив?

— Не довелося, — звично відповів Прибулець, заливаючи водою з відра пригасле багаття.

Бабуся засміялася:

— Не бачив, а кажеш, що не довелося! — І переможно сховалася за парканом.

Випереджаючи події, хочу сказати, що зникне баба Тодоска з Крутоярів. Зв’язавши свої небагаті пожитки в невеликий клуночок, босоніж подасться з містечка в село своєї юності, щоб лишитися там назавжди.

Прошумів і відійшов у минуле останній екзамен. Нарешті одержано свідоцтво про закінчення середньої школи. І настали останні канікули, хоч назвати їх так можна хіба що умовно…

Тепер роби що завгодно. Можна прокинутись о дев’ятій, поснідати о десятій, потому неквапом завітати до Прибульця, Мисливця чи Садівника. В крайньому випадку до Майстра На Всі Руки, аби вкотре подивуватися винахідливості, з якою він заспокоював себе, знаходячи сотні нових причин, що саме зараз не дають змоги побудувати вічний двигун.

А ще можна сходити в кіно — на будь-який сеанс. Або взяти тітчину господарську сумку, почвалати до молодого, прогрітого щедрим літнім сонцем сосняка за річкою і там подихати духмяним запахом смоли, назбирати обліплених сосновими голками маслюків.

Ну а найліпше з самого ранку разом з Фенею Морганою рушити на пляж, захопивши з собою запашних яблук.

Феня граціозно біжить по вологому окрайку берега, а Хлопчик наздоганяє її. Слід від дівочих ніг — маленький, акуратний, і це чомусь радує й хвилює його. Яка швидкоплинна ця радість, і хтозна, чому саме спогад про неї не раз відгукнеться в далекому майбутньому, викликаючи в душі дорослого Хлопчика відчуття щастя впереміш з гірким смутком…

Одного погожого ранку Хлопчик ішов безлюдною вулицею, роздумуючи, куди податися, коли раптом почув знайомий голос:

— Здоров був, Хлопчику! — весело привітався Садівник і витер долонею спітніле чоло. — Як справи?

Хлопчик знизав плечима:

— Так собі. А ви не бачили Прибульця?

— Бачив. Яблук хочеш? Здається мені, що вони без тих клятих хімікатів і добрив мають кращий смак. Бери їж. А Прибулець пішов у місто, кажуть, на нього якусь анонімку написали…

— Анонімку?.. — перепитав ошелешений Хлопчик.

Він ніяк не міг збагнути, що можна написати про кришталево чесного Прибульця, доброго Мисливця, про Феню… Знав він лише те, що й усі жителі Крутоярів — анонімки пише якийсь громадянин, підписуючись завжди однаково: Доброзичливець.

Складаючи свої підкидні листи, Доброзичливець був глибоко переконаний: його всевидюще око здатне проникнути не лише в таємні діяння людей, але й у їхні помисли. Всі, про кого він пише, мусять жити в страху, це піде їм на користь. Такою лобовою логікою він керувався.

Якось по Крутоярах блискавично пролетіла чутка, що анонімника виявлено: на одному невеликому підприємстві місцевого значення чоловік пенсійного віку розписався у відомості на зарплату: Доброзичливець. Але одні подейкували, що той чоловік просто пожартував. Інші стверджували: саме він і шкрябає анонімки. Однак чітких доказів не мали.

Тим часом анонімний автор “доброзичливих” листів залишався в таємниці, безпечно почувався і лише єхидно посміхався, коли чергова комісія за його доносом розбирала ту чи іншу “важливу справу”.

Давно він виношував мрію написати анонімного листа на дивну компанію Прибульця. Але, як підказувало йому професійне сумління, перш ніж писати, треба безпосередньо на місці ознайомитися з ситуацією. І Доброзичливець вирішив під виглядом страхагента провідати кожного з компанії інопланетянина.

Спершу завітав до Прибульця. Той сидів у дворі на складеному стільці, перегнувшись майже навпіл і поклавши підборіддя на гострі коліна. Його синюваті повіки були напівприкриті.

— Страхувати життя будемо? — голосно запитав Доброзичливець.

— Що?.. Життя страхувати? Але ж у мене його немає.

— Як це немає? — вкрай спантеличений Доброзичливець сів на лавку. Голова в нього пішла обертом. Хіба можна таке говорити! — Що значить — немає життя?

— Двома словами цього не поясниш. У вас, землян, не існує відповідних понять. Річ у тім, що на випадок так званої першої смерті моє функціонування