Петро Федорович Кравчук - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

— А другий закон термодинаміки?.. — заперечив Хлопчик, згадавши шкільну премудрість. — Він забороняє…

Забувши накрити казанок, Майстер підвівся і врочисто махнув кришкою:

— Природа нічого, ніколи й нікому не забороняє, юний друже. Заборони вигадує сама людина. Тому-то є розв’язання проблеми вічного двигуна, до того ж просте. Я винаходжу не традиційний механічний двигун, а такий, що працюватиме на елементарних частинках. Потік їх невичерпний, бо ж невичерпний і безконечний космос. І мій двигун працюватиме вічно.

Він замовк. Усі знали: тепер, вихлюпнувши те, що наболіло на душі, Майстер довго не зронить і слова. Садівник ображено сопів.

— Розкажіть ви що-небудь, — раптом звернулася Феня до Мисливця, аби розрядити обстановку.

— А що саме? Все одно не повірите…

А Мисливцеві так хотілося, щоб йому вірили, так хотілося в очах цих людей бути мужнім, сміливим і винахідливим.

— Просимо, — знову лагідно сказала Феня, тонко відчувши його внутрішній стан. — Минулого разу ви так захоплююче розповідали, як одним пострілом забили двох тигрів, що стояли поряд.

При слові “забили” Садівник демонстративно відвернувся.

— Та-а… Не варто… — мляво опирався Мисливець. — Ви ж тоді не повірили.

— Чому? — втрутився в розмову Хлопчик. — Ще й як повірили. У нас на Україні тигри — це оригінально.

— Річ не в тім! — обірвала Хлопчика юна фея. — Просто ми хочемо вас послухати.

— Словом… Учора це було, — почав Мисливець, обвівши всіх благальним поглядом. Йому хотілося говорити якомога байдужіше, але голос виказував хвилювання, тремтів. — Здоровенний вепр, тобто дикий кабан, бродив у сусідньому лісі. Страшна звірюка. Бувало, і на людей нападав. Проходу нікому не давав. Стане поперек дороги, немов гора — і спиняються машини. Асфальт у кузовах самоскидів застигає, бетон кам’яніє, людини в невідкладних справах спізнюються. Навіть у машині сидіти страшно-може перевернути. І от полював я в тому лісі зі своєю одностволкою, зарядженою качиним шротом. Зирк — він, лютує, аж піниться. А як відчув, що його смерть прийшла, — ходу від мене. Я за ним навздогін. Біжу, аж дух забиває. Чую, сопе за моєю спиною, бісова личина, наздоганяє!

У темряві закашляли, захихикали в кулаки, а потім не втримались — розкотистий сміх почули, мабуть, на іншому кутку Крутоярів.

І Мисливець ображено насупився.

— Допустимо, що все так і було, але ж як ви його забили, не спиняючись, та ще й качиним шротом? — Садівник допитливо примружив очі.

— А я й не стріляв, — буркнув Мисливець, ще не вірячи в те, що цього разу не вдалося нікого переконати. — Він сам помер, серце розірвалося. А з-під шкури я виколупав купу картечі. Зважив — двадцять п’ять кілограмів. З таким вантажем хіба ж побіжиш? Мабуть, тому й не витримало серце.

Друзі засміялися з нехитрої історії Мисливця і змовкли. Але ненадовго. Раптом підвели вгору голови й відчули, як бездонна чорнота неба всіма зірками невтримно навалюється на них. Урочиста тиша запала над ними, і люди, дивлячись на небо, відчули, як вічність торкнулася їх своїм крилом.

І тоді заговорив Прибулець. І слова його звучали, немов музика. Він розповідав про райдужні спалахи космічного випромінювання, доступні його зору; про барвисті метеоритні дощі на газових гігантах; про могутні сліпучі потоки енергії, яка виривалася із спіралі газу, що вгвинчувався в нейтронну зірку; про громові ревища квазарів, що народжувалися.

— Одначе немає нічого прекраснішого за тихі світанки рідної планети, — зітхнув Прибулець. Признаюся, друзі: корабель мій уже полагоджено. Я міг би полетіти будь-якої хвилини, але…

— Що але?.. — насторожилися гості Прибульця.

— Коли після одного з польотів я повернувся на батьківщину, то застав рідну планету невпізнанною. Я знав, що, згідно з ефектом Ейнштейна, на моїй планеті час ітиме швидше, проте не думав, що за якихось півтораста років будуть вирубані всі ліси, птахи житимуть лише в спеціальних заказниках, а з тварин зостануться тільки домашні, та й то поодинокі види. На десятки метрів углибочінь і на сотні вгору сягнули бетонні громаддя. І я… полетів з тієї планети. Спогади мого дитинства наповнені дзвінкими голосами птахів і духмяними пахощами трав, шумом тінистих гаїв, плавним багатоводдям чистих річок, зеленню луків, по ранковій росі яких колись я бігав босоніж. І я, приголомшений, подумав: що ж згадають мої діти, позбавлені краси й величі природи? Запах асфальту? Оглушливий гуркіт ракет, які стартуватимуть одна за одною? Я не бажаю дітям такого майбутнього.

Прибулець сумно поглянув на Хлопчика і Феню…

Гості пізно розходилися по домівках. І до тих пір, поки останній не зачинив за собою хвіртку, за парканом, що відгороджував двір Прибульця, туди-сюди сновигала його сусідка, баба Тодоска. Розповісти про неї варто окремо.

Жила колись у глухому селі юна дівчина Тодося — весела, спритна, завше готова утнути якийсь жарт, просто-таки в дусі гоголівських “Вечорів на хуторі…” В усіх витівках вона верховодила своїми хлопцями-однолітками, які й вози затягували у воду, і ворота знімали із завісів, і собак садили на дерева…

А погожими літніми вечорами, коли місяць, мов золотий човен, мчав крізь хвилясті пасма срібних хмар, дівчата сідали на моріжок під вербою, що схилилася над самим ставом, і неквапом переповідали одна одній страшні небилиці про нечисту силу.

І я пам’ятаю одну з таких історій, яку повідала мені баба Тодоска. Вона запевняла, що сталося те на п’ятий рік її заміжжя. Тодосчин чоловік Макар почав надто заглядати в чарку, пізно приходити додому і лаятися так, що аж вуха в’янули — приплете і чорта і бога.

Однієї ночі повертався він додому. Темно було, хоч в око стрель, на небі ні місяця, ні зірок. Чвалає він навпомацки. Добре, що вдень дощу не було і можна йти навіть посеред дороги.

Раптом чує, як позаду в нього хтось сопе і чмихає.

— Кого там нечиста сила несе? — боязко спитав Макар і про всяк випадок перехрестився. — Це ти, Степане? Чого це ти, сусіде, поночі никаєш?

У відповідь — ні звуку, навіть і сопіти перестало.

— Ну гаразд, — стараючись не показати, що злякався, пробелькотів Макар. — Іди, чоловіче добрий, своєю дорогою, а я — своєю.

Та тільки-но він рушив, знову почулося сопіння. Тоді Макар кинувся бігти, часто спотикаючись і заточуючись. Але переслідувач не відставав.

Коли захеканий гуляка спинився біля свого двору, з-за хмар визирнув блідий місяць і осяяв усе довкруж непевним світлом. Макара ніби хтось смикнув за рукав, він озирнувся, бачить: за ним біжить велика свиня… Чи то з того дива, чи з переляку, який іще не минув, він нервово хихикнув.

— От бісове поріддя, — зітхнув з полегкістю, — добре,