Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

несподівано перервалося басовите гудіння двигуна і настала тиша. «Альбатрос» спробував розвернутися, та щось не вдалось, і важка машина полетіла шкереберть, наче безпомічна тріска. В останні миті пілоту наче вдалося вирівняти літака, та вже виявилося запізно. «Альбатрос» полковника врізався в землю. До палаючих уламків кинулися всі, хто був поруч, і на мене ніхто не зважав. Я визирав із-за спин вояків, що гасили піском полум'я. Потім понесли на ношах два обгорілих мертвих тіла. Темні летунські окуляри полковника тріснули чи то від удару об землю, чи то від температури, і замість жвавих карих очей я побачив сліпі спечені більма. Це дуже страшно... * * *

Спогади дитинства найяскравіші, їх нічим не витравити з пам'яті. Я й досі згадую цих пілотів, що на ненадійних, старих та небезпечних машинах протистояли значно чисельнішому ворогу, озброєному найновітнішою тоді військовою технікою. Я схиляюся перед їхньою мужністю. Що зібрало цих людей під одними прапорами? Мого тата — австрійського аристократа, летунів із Одеси, хвацьких сотників та поручників — переважно священицьких дітей, дядьків із-під Стрия та Тернополя, російського генерала Трекова? Україна — це ідея, це віра, яка вбиває своїх вірних. Це як Чаша Святого Граалю — світла мрія, якої годі дістатися.

Якби вони тоді перемогли, то того жаркого червня я б, мабуть, зустрічав своїх теперішніх однополчан у небі на літаку із зовсім іншими розпізнавальними знаками... Якби...

Та сьогодні мене послали до одного невеликого волинського містечка для координації операції проти українських партизанів. Полковник Келлер — типовий тиловий бюрократ, що не вельми уявляє можливості й завдання сучасної авіації. Мені ледве вистачило терпцю пояснити йому неефективність авіаудару по цих лісових хащах. Хоча — чого кривити душею? Я просто не хочу цього. Мені огидна ця війна, у якій мене змусили брати участь.

Я був свідком комічної ситуації — перекладачка, як би це сказати, ну, не зовсім правильно переклала мову одного місцевого. Вона й гадки не мала, що я розумію українську, хоч я мало не зареготав. Її звати Марія, вона українка, але у неї чудова віденська вимова. Я дістав для неї за неймовірні по тутешніх мірках гроші букет чудових червоних троянд і пляшку шампану. Марія не схожа на інших, вона особлива. Цей крицевий полиск, що часом проковзує у погляді її сірих очей, мене трохи бентежить. Вона не схожа на тих улесливих колаборантів, що стеляться просто під ноги, вона інша. Невже Марія — теж одна з тих лицарів Святого Граалю? Моя матуся каже, що мене ваблять фатальні жінки. Втім, наш полк за кілька днів перекидають кудись під Курськ, у саме пекло. Там добре, коли з завдання повертається шість машин із десятьох. Тож чого мені боятися? Потрібно із вдячністю ловити кожну мить справжнього життя. Хтозна, скільки мені одмірено? Один виліт, два, десять?

У тутешньому офіцерському касині пристойний рояль. Здається, я тут граю на ньому перший — клавіші геть запилені, мабуть, їх іще ніхто не торкався від початку війни. Марія дотепна: коли місцевий есесман почав допитуватися, що я грав, вона видала не схваленого чільниками Райху Шопена за раннього маловідомого Вагнера. Взагалі ненавиджу цього шваба, його бундючну, наче наперед прораховану арифмометром, помпезну музику та всю ту давньогерманську дурню, що так подобається плебею-єфрейтору.

* * *

Мене завіз додому цей мовчазний поручник-австрієць. Він нічого не сказав про те, що сталося. Щойно подали каву, до вітальні ввірвався Євський. Його однострій та обличчя були вимащені сажею, кобура револьвера чомусь розстебнута. Всі змовкли і здивовано дивилася на нього.

— Поручнику, ви каву з цукром п'єте? — запитав він і, не чекаючи відповіді, висипав усю цукерничку просто йому в горня.

— Що ви собі дозволяєте? — обурено підвівся Кубіш.

— Карбюратор полковникового «альбатроса» схожий на ярмарковий льодяник. Це ви підсипали до пального цукор. Поручнику, вас заарештовано,— Євський потягся за револьвером, та поручник відштовхнув його і вистрибнув у прочинене вікно. Сотник двічі вистрілив, та схибив, поручнику вдалося дістатися авта. За мить Євський вскочив у нашу бричку. Та він, вочевидь, не встиг наздогнати авто, бо незабаром із летовища здійнялися один по одному два мисливці-«ньюпори». За півгодини повернувся один. Вечором знову прийшов Євський. Цього разу він був у бездоганно відпрасованому однострої та білих рукавичках, незворушний і офіційний. Він повідомив про смерть полковника. Тітка сприйняла це з кам'яним обличчям. Вона лише промовила: я хочу, щоб його поховали на нашому родинному цвинтарі.

Мене вразив хрест на могилі полковника: Євський зробив його з двох авіаційних гвинтів — із загиблого «альбатроса» і збитого ним поручникового «ньюпора».

* * *

Я був ув Одесі. Це далеке місто для нашої родини чомусь стало чимось більшим, ніж абстрактна географічна назва. Десь там похований мій батько і мало не загинув я у щільному зенітному вогні ворожого крейсера. Тоді я ледве зміг вибратися із палаючого некерованого літака.

Як і дядько Михайло, тато лежить десь серед виноградників. Пройшовши важкі бої та численні герці із залогами червоних панцерних потягів, він дійшов аж до Києва. У далекогляд уже ясно було видно золоті бані Святої Софії, а передові частини переможно входили у знелюділе, залякане більшовиками місто. А далі пішли поразки і неслава. Та після двох змін прапорів Галицької Армії він таки змив із себе цю ганьбу і по-лицарськи поліг разом зі своїми вояками — стрільцями повсталої проти більшовиків галицької бригади. Кажуть, під час розстрілу вони взялися за руки і заспівали давню військову пісню. Мій тато, барон Отто фон Греслау, помер українцем.

Василь Євський, один із найкращих пілотів-асів Російської імперії, загинув на летовищі під Римом, випробовуючи новий літак для Української Республіки, тоді, коли Республіці вже було не до того. При виході з піке через надмірне перевантаження захлинувся двигун його літака. Слідство визнало