Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

Я гортаю ці сторінки свого дитячого щоденника, котрий випадково знайшов серед якогось старого мотлоху в колишньому тітчиному маєтку. Доля знову закинула мене сюди.

Будинок було вже годі впізнати — розкидані казенні меблі, якісь папери гортав вітер, що рвався крізь вибиті шибки, і там, де була колись світлина з дядьком Михайлом, висів портрет Сталіна. Вочевидь, тут до останнього часу був якийсь уряд. Родинний цвинтар було сплюндровано, совіти воюють навіть із могильними хрестами.

Дивно, я дуже ясно пам'ятаю ті часи. Лише тата пам'ятаю погано — його обличчя ніби ховається у якомусь сяйві.

Як ми поверталися з міста, сталася прикра пригода. Коли над нами пролетів літак, злякалися коні; Наша бричка летіла по цілині, її трясло, щось тріщало всередині, й здавалося, вона зараз просто розвалиться. Коли несуть коні — дуже страшно. Мама щось кричала й міцно обійняла мене. Наш екіпаж мчав просто на літаки. Вартовий здалеку вимагав спинитись і загрозливо клацнув затвором, та побачивши двох наляканих жінок і хлопчика, одразу розгублено опустив кріса. Врешті, зрозумівши, що сталось, навперейми нам кинувся якийсь чоловік у засмальцьованій шкіряній куртці. Він повис на дишлі, і протягнувши бричку ще трохи, коні стали, надсадно дихаючи й косуючи на нас налитими кров'ю очима.

Звали нашого рятівника Василь Євський. Він же і завіз нас до маєтку штабною автівкою.

На вечір до нас завітав сивий полковник із двома офіцерами. Вони були ґречними і перепрошували за клопіт, якого завдають своїм сусідством. Полковник говорив німецькою з сильним акцентом.

Тітка запросила їх на вечерю. Це був звичайний прийом, вони вели себе стримано, як і належиться, але я дивився на них, як на міфічних героїв. Цей полковник із важким прізвищем та сотник Євський прибули сюди з далекого російського міста Одеси. Але вони достеменно не росіяни, а українці. Бо я ж бачив росіян, коли ті вступали до Львова. Вони були в кудлатих шапках, бородаті та страшні. Тоді ми з мамою їх дуже боялися і не виходили з дому.

Третій із візитерів, поручник Кубіш, був австрійцем і на своїх колег дивився якось зверхньо. Він здебільшого мовчав, лише раз усміхнувся, коли полковник зробив помилку. Звісно ж, навіть я знаю, що негарно кпити з людини, що розмовляє нерідною мовою.

Сьогодні мама грала на роялі. Вперше за довгий час вона знову торкнулася клавіш. Мама чудово грає, особливо шопенівські ноктюрни. Її обличчя стає замріяним і якимось світлим та ясним, наче лик на іконі. Вона намагається навчити мене. Поки не дуже виходить, я це відчуваю, та мама мене хвалить. Увечері знову прийшли ці троє літунів. Ті ж розмови про довоєнне життя, про вже забуті мирні часи. Але тітка наче ожила, багато розмовляла, сміялася від незграбних дотепів полковника. Цього разу вона вже була не в жалобі. Поручник знову криво усміхався. Дивно, чому ж він тримається у товаристві неприємних йому людей? Втім, дорослих буває не збагнути. Мама з Євським грали у чотири руки. Звісно, у мами складніша партія і вона краще грає, але і він грав непогано. Дивно, але тато завжди казав, що музика — то справа не чоловіча. Либонь, тому, що сам не мав до неї хисту.

Я часто думками повертаюсь у ті часи. Епоха, коли танго вирвалося з борделів Буенос-Айреса і голос Ґарделя на грамофонних платівках полонив світ, що ще харчав кров'ю Великої війни. А тут два народи, колись пошматовані могутніми хижими імперіями, зійшлися в герці за землю, яку кожен вважав своєю. Мій тато зробив свій вибір. Чи був він вільним найманцем-кондотьєром? Напевно, ні, як і ті пілоти-росіяни. Він разом зі своїми вояками — галицькими ґаздами, рекрутованими десь із-під Дрогобича чи Тернополя, тоді дибив і рівняв із землею польські позиції під Львовом, стріляючи з австрійських гармат російськими снарядами іншого калібру, з фанатичною вірою у щасливу зорю свого командарма — колишнього російського генерала Трекова.

Сьогодні Євський з'явився з великим букетом жагучо-червоних троянд. Мабуть, він зробив щось недоречне, бо мама різко вичитала його. Вона говорила французькою, певно, щоб я не зрозумів. Однак я добре знаю ці інтонації. Букет лишився лежати на столі. Троянди були дуже гарними, це просто диво, де він їх знайшов.

Євський вийшов на ґанок і запалив цигарку.

— Так мені, дурневі, і треба,— промовив він сам до себе і, викинувши недопалок, усміхнувся і сказав мені: — Хлопче, поїхали із мною, я покажу тобі літаки.

— А можна з вами полетіти? — запитав я.

Той засміявся:

— Я б із задоволенням, та не хочу ще більше засмучувати баронесу.

Я й так був на сьомому небі від щастя. Ми ходили між крилатими машинами, що вишикувалися на полі. Великі розвідники-«альбатроси», у яких окрім пілота є ще зорець-стрілець, маленькі супроти цих металевих птахів мисливці «ньюпори» та «вуазени». На їхніх парусинових крилах багато латок — слідів від ворожих куль. Я зачаровано торкався руками шорстких фюзеляжів та холодного металу гвинтів. Диво, як ці незграбні та вразливі на землі машини могли злетіти у небо.

На льотне поле виїжджав «альбатрос». Я впізнав полковника попри те, що він був у летунських окулярах і шкіряному шоломі. Літак трохи пробіг зеленим моріжком і, відірвавшись од землі, почав набирати висоту, поволі перетворюючись у малесеньку цятку на небі.

Я не зрозумів, що сталося, та Євський зблід. Тут і я збагнув, що не так — чомусь