Шері Лапіння - Подружжя по сусідству

Вони йдуть до ліжка й довго не засинають. Нарешті Марко піддається тривожному сну. Але Анна занадто збуджена для того, щоб спати. Зрештою вона встає з ліжка й починає тинятися будинком, розбурхуючись дедалі сильніше.

Вона починає прочісувати будинок, але не знає, чого шукає, і це засмучує її все більше. Вона рухається все швидше, швидше працює і її мозок. Вона шукає щось, що підтверджувало б провину її невірного чоловіка, але також вона шукає свою дитину. Вона відчуває, що обриси предметів розпливаються.

Мислення її прискорюється, стає менш раціональним, свідомість швидко перестрибує з одного на інше. Не те щоб вона в такому стані нічого не розуміла — навпаки, часто вона розуміє все чіткіше. Усе дуже реальне, як уві сні. Лише коли сон закінчується, розумієш, яким дивним усе було, яким позбавленим сенсу.

Вона не знайшла жодного паперового листа від Синтії, і на лептопі Марко електронних листів від неї також не було, не було в будинку й чужої жіночої білизни. Вона не знайшла жодних чеків із готелів чи схованих коробочок сірників із барів. Вона знайшла якусь невтішну фінансову інформацію, але саме зараз вона її не хвилювала. Вона хоче знати, що відбувається між Марко та Синтією і як це пов’язано зі зникненням Кори. Це Синтія забрала її?

Що більше Анна прокручує це у своїй викривленій свідомості, то більше це видається правдою. Синтія не любить дітей. Синтія з тих, хто міг би завдати дитині шкоди. Вона холодна. І вона більше не любить Анну. Вона хоче зробити їй боляче. Вона хоче забрати її чоловіка та її дитину й подивитися, що буде з Анною, тому що має час та натхнення.

Нарешті Анна доводить себе до такого виснаження, що впадає у ступор і засинає на канапі у вітальні.

Наступного ранку вона прокидається рано та приймає душ, перш ніж Марко зрозуміє, що вона провела ніч на канапі. У якомусь трансі вона натягає чорні леґґінси й туніку, сповнена жаху.

Думка про поліцейський відділок, про допит, який проводитиме Ресбак, паралізує її. Він не уявляє, де шукати їхню дитину, але, схоже, вважає, що їм відомо, де вона. Вчора, після допиту Марко, він попросив її приїхати вранці. Вона не хоче їхати. Вона не знає, нащо йому знову говорити з нею. Що можна виграти від повторення одного й того ж знов і знов?

Марко спостерігає за нею зі своєї половини ліжка, зіпершись на подушки, його обличчя не виражає нічого.

— Я мушу йти? — питає вона в нього. Якби можна було, вона б не пішла. Вона не знає своїх прав. Чи варто їй відмовитися?

— Я не знаю, чи мусиш, — каже Марко. — Я не знаю. Можливо, настав час порадитися з адвокатом.

— Але це погано виглядатиме, — стурбовано каже Анна. — Чи ні?

— Я не знаю, — каже Марко беземоційним голосом. — Ми вже погано виглядаємо.

Вона підходить до ліжка й дивиться на нього. Він настільки відверто мізерний, що це могло б розбити їй серце, якби воно вже не було розбите.

— Можливо, мені слід поговорити з батьками. Вони можуть знайти нам хорошого адвоката. Хоча й дивно, що він узагалі нам потрібен.

— Можливо, це й хороша думка, — тривожно каже Марко. — Як я казав тобі вчора, Ресбак і досі нас підозрює. Здається, він вважає, що ми все це розіграли.

— Як він може й досі так вважати — після того, що сталося вчора? — питає Анна, і в голосі її чується роздратування. — Ну чого б йому так вважати? Лише через якусь машину, що спускалася вулицею в той самий час, коли ти ходив до Кори?

— Здебільшого.

— Я піду, — нарешті каже Анна. — Він призначив мені на десяту. — Марко виснажено киває.

— Я піду з тобою.

— Це не обов’язково, — не надто впевнено каже Анна. — Я можу попросити маму.

— Ну звісно ж, я піду. Ти не можеш з’явитися перед тими репортерами сама. Дай лише вдягну щось на себе й відвезу тебе, — каже Марко, встаючи з ліжка.

Анна дивиться, як він іде до шухляди в самих боксерках. Як він схуд — вона помічає, як у нього стирчать ребра. Вона вдячна за те, що він поїде у відділок з нею. Вона не хоче телефонувати матері й не хоче йти туди сама. Також вона вважає, що це важливо, щоб їх із Марко бачили разом, щоб вони виступали єдиним фронтом.

Після вчорашнього фіаско перед їхнім будинком знову з’явилися репортери. Анні та Марко доводиться відбиватися від них, щоб дійти до таксі — «Ауді» забрали на експертизу, а поліцейських, які допомогли б їм, немає поряд. Нарешті їм вдається дістатися до машини, що чекає на дорозі. Опинившись усередині, Анна швидко блокує двері. Через усіх тих людей, що, не стуляючи пельок, стукають їм у вікна. Їй гидко, але вона дивиться на них. Марко чортихається собі під ніс.

Анна мовчки спостерігає у вікно за тим, як натовп відлипає від машини. Вона не розуміє, як ці журналісти можуть бути такими жорстокими. Невже ні в кого з них немає дітей? Невже вони не можуть на мить уявити собі, що це таке, коли не знаєш, де твоя дитина? Лежати вночі й сумувати за нею, із заплющеними очима бачити перед собою її маленьке тіло, застигле, мертве?

Вони їдуть центром, уздовж річки, поки не прибувають до відділка. Коли Анна бачить цю будівлю, все в неї всередині стискається. Вона хоче втекти. Але Марко — поряд. Він допомагає їй вийти з машини і зайти до відділка, тримаючи її під лікоть.

Коли вони чекають біля конторки, Марко шепоче їй на вухо:

— Усе гаразд. Вони намагатимуться заплутати тебе, але ж ти знаєш, що ми не зробили нічого поганого. Я чекатиму на