Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

ланковою. Поїхали снопи звозити. Там і пожартував Карпо з нею вперше. Слово по слові, і вже додому вертались разом. Разом зранку знову в поле. Хтось засуджував, бо «Панько безвісти пропав, а вона си хлопа найшла», а хтось навпаки, радів, що ще одна молода вдовиця знайшла свою долю. Козачка ж не думала за себе. Єдиним, заради кого зійшлася з Карпом був Власик. Хлопчикові був потрібний батько…

Нині вже й Карпо на правді. Сама вона лишилась. Ніби й хата повна людей, бо і син з невісткою поряд, і внуки приходять, і правнучки вже прибігають до старої, але в кожного свої турботи. Не до неї їм. Та й вона також не із тих, аби зайвий раз без потреби турбувати. Навіщо дітям додавати проблем, бо там заболіло чи там закололо? В них і без неї вистачає.

То тільки здається, що вона сама. А вона не сама, бо самотності не відчуває. Ось, зранку прийшла сусіда «підкурити» малого, бо собаки злякався, і всю ніч тремтів. Стригла собаку, палила свячене зілля, відганяючи молитвами дитячі страхи. Вчора двоє аж з району приїжджали, щоб воску вилити. І так щодня, бо баба ще трохи й знахарка. Зурочення, переляки — то її. Бувало, й мертвих з того світу повертала.

Козачка рада допомогти всім, хто до неї звертається. Чим може допомагає і радіє як дитина, що день прожитий недарма. А часом і сама поміч пропонує, хоча здавалося б: який з дев’яностолітньої вже помічник? А вона то сусідам кропиви накришить для каченят, то іншим курчат догляне, то правнуків так заговорить оповідками, що ті й додому ночувати не хочуть повертатись. Так і минають бабині дні в посильних турботах і в молитві. Бо без Бога ані до порога. А коли чує, як багато молодші за неї нарікають на життя, сварить, що грішать, бо на відміну від слабих та нужденних ще дуже добре ся мають.

Вечоріє. Сидить Козачка на величезній плиті із лозовим прутиком у руках, і роздивляється довкола. Ані душеньки. Тільки кури, яких вигнала на фосу[54] попастись розійшлись по зеленій траві чорно-біло-червоними плямами. Рахує баба тих курей: три… п’єть… сім, десіть… штиринаціть… а мало бути п’єтнаціть… Рахує ще раз, і очам не вірить — таки читирнадцять. «Біда тай годі — недогляділа, — нарікає стара. — Пора б і загнати, бо ще погублєсі. Якби ще ті кури сами в браму зайшли».

Бере Козачка в обидві руки свої костурі[55], і встає одним ривком із плити. Йде по краю фоси, махаючи палицею, але кури і не бачать. Перед ними лиш трава.

«Хто б то поміг загнати?» — бубонить, але продовжує ходити кругами з дороги на фосу, з фоси на дорогу роздивляючись за людьми. Кури втікають… І, раптом, здалека бачить Козачка чоловічу постать. Вже й не поспішає. Вірить, що Бог послав їй поміч, і вже знає, що коли попросить перехожого допомогти — він допоможе.

Молодий хлопець в м’ятій лляній сорочині, в рваних джинсах «Джордаш», і з сумкою через плече наблизився до Козачки. Привітався — значить із місцевий чи із ближніх сіл. Міські, вони інші. Ті не вітаються. І вже майже хлопчина минув стару, як та покликала:

— Гей, хлопче, чи не допоміг би-с ми кури загнати? Я і сенди, і тенди, а вони ніяк в браму йти…

— Чому ж не допомогти? — обізвався, усміхнувшись, хлопець перестрибуючи через фосу, бо вже минув місточок.

Баба ставши коло брами з одного боку пильнувала, щоб ані одна курка знову не прошмигнула повз неї, а хлопчина тим часом підганяв тих, що були обдалеки[56]. Загнали, але Козачка була б не Козачкою, якби перехожого просто так відпустила.

— А ти звідки будеш, молодику? Сільський? — почала випитувати?

— Я зі Слободи, — відповів.

— А звідки йдеш? З міста?

— З міста. Студент я, на вихідні їду додому. Бувайте здорові, бабцю, — відповів хлопець, звертаючи в сторону гостинця.

Козачка зрозуміла, що той можливо поспішає, а можливо просто не бажає спілкуватися зі старою. Проте вона помітила й інше: у хлопця дуже порвані штани, а це означає, що дитина із бідної родини. Можливо й на одежу грошей не вистачає, бо всі гроші ідуть на науку? Бідний студент! Добродушна Козачка, яка ціле життя допомагала іншим, не могла залишити хлопця в «біді», і пішла на спосіб…

— Синку, ану-но зачекай! А чи не допоміг би ти мені старі ще єдну роботу зробити?

— Можна, — одним словом відповів молодик йдучи услід Козачці, яка опираючись на два котсурі прямувала до хати.

— Суда, суда, синку, ходи. Ади, маю туво в скрини кілько того ріжного добра, а втворити-м не годна. Підойми ми тоту покришку, бо така вона тєжка, що мені ніяк не змочи.

Хлопчина легко відкрив скриню, з якої дмухнуло[57] нафталіном і відступив, зробивши крок вбік. Баба нагнулась над скринею всім тілом так низько, що здалося, зараз впаде всередину. Згодом виринула із повним наруччям[58] чоловічих сорочок і білих, з домотканого полотна калісонів.

— На синку! Се тобі за добре серце, і не думай відмовлєти, — торкотіла Козачка пхаючи хлопцеві до рук жмут одежі. — Ти такий файний парубок, а ходиш як обірванец який. Розумію, наука дорога, на шмятє шрошей нема, а мені воно туво лиш дурно місце займає. Лиш просушую щороку. Се всьо не нове, бо ще з мого Карпа. Але ґарантую — всьо піпране, чисте. Носи на здоров’є, і добре вчисі в своїм місті. Хто хоть з тебе війде?

— Історик, — кліпаючи очима відповів хлопець, бо в той момент відчував щось дивне: ані взяти, ані відмовити — баба ж від усього серця…

Хлопець пішов до воріт із білою полотняною торбою набитою різним