Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

ревом мотопил. Виглянувши у вікно я побачила, що довкола складу возилися якісь люди. «Мабуть ремонтуватимуть, — подумала. — От і добре. Знову до вуйка в гості літом ходитимем».

Але, на жаль, то були не майстри. То були сільські руйнівники!

Я ще ніколи не бачила таких захланних[52] і безличних людських облич, як в той день, не дивлячись на те, що я знала кожного із тих людей. Звичайно, я була дитиною, і як всі діти пішла гратися на «згарище». Але хоч я була й малою — я чітко розуміла, що в такому випадку люди не діляться на добрих, чесних, безличних, дурних, розумних, жадібних, щирих, вчителів, лікарів, конюхів, доярок. Вони були однаковими! Вони мені здавались зголоднілими шакалами, що рвуть м’ясо із жертви навіть не впевнившись, що жертва вже точно померла. І не знайшлося ані одного, хто б зупинив, заборонив, нарозумив. Навіть сільське начальство на місці страти газоскладу не появилось…

«Люди» озброєні сокирами, молотками, довбнями, лопатами, тачками, ношами, відрами, і ще різним можливим інвентарем трощили будівлю на цеглини. Знімали шифер з крівлі, пиляли дерево, знімали з петель двері і віконні рами, випилювали ґрати із вікон, виривали із цвяхами дошки з підлоги, рвали каміння з фундаменту ще не зруйнованих мурів. Такого жаху я не бачила в своєму житті ніколи, ані до того, ані після того випадку. Мотоцикли з колясками, підводи, автівки з причепами, тачки і ноші, повні і порожні, до газоскладу і назад. Це було якесь жахіття! Так працювали тільки каторжники в концтаборах, яких я бачила у фільмах. То був нескінченний ланцюг із людей, ніби із мурах. І все це дуже швидко, підбігом і підстрибом, ніби на пожежу. А, ні! На пожежу так не бігли, тому й згоріло.

А коли закінчився день, про існування ще зранку на тому місці величезної споруди нагадувало тільки сіро-руде, ніби залите кров’ю побитої цегли і засипане цементом місце, що виднілося у видолинку з пагорба села.

А за завтра ті самі «люди» йшли до своїх звичних справ: лікарі лікувати, вчителі навчати, а інженери будувати. І всі здавалися збоку хорошими, вихованими, високоосвіченими людьми…

Козачка
(Бувальщина)

Баба Козачка ще з тих бабів. Про таких кажуть: їм пальця в рот не клади — кого хочеш мовчати заставить одним словом. І хоч би як бідний співбесідник мав рацію, перед бабою він був безсилий.

Ще баба є всезнайком: про що не спитай — все знає. Як кажуть: «знає, навіть, де круль обідає». Воно й не дивно — хоч на вигляд бабі трохи за сімдесят, на справді їй вже добрих дев’ять десятків калатнуло[53]. Люди не вірять, коли признається. А вона тільки усміхається у зморщені вуста, виставивши єдиного зуба, і приповідає:» Ви дІточки не дивітьсє, що зверха я зморщена, як торішна бараболє. Тіло, воно старіє, а душє… душє, вона завсігди молода. Мені в души й нинька сімнаціть… Якби який молодик до танцУ закликав, то так би ще-м дріботіла, аж би бідний впрів… якби-м лиш годна». І сміхом як зайдеться, та так щиро, аж до сліз, що всі, хто в той момент знаходяться поруч, і самі заходяться від бабиного сміху.

А баба опирається на два ліщинових патики, які їй витесав багато років тому її зараз вже покійний чоловік Карпо, і глибокo вдихнувши, як спортсмен перед підняттям штанги, встає із ясеневого пня, випростовується, і рівним кроком чимчикує до горіха коло брами, де виглядатиме свою наступну жертву, щоб зачепити на бесіду до суперечки, або, щоб розсмішити до сліз. То вже як кому пощастить.

До кого ніколи не мала претензій баба Козачка, то до дітей. Свої, чужі — для неї різниці не було. Вони всі були їй онуками. Всіх однаково любила, чим могла пригощала. Часом віднайде в кишені цукерку, тістечко, чи шматок якого сухарика — ділить поміж усіма, як квочка поміж курчатами. І най би тих малих було й зо двадцятеро, і най би той сухарик яким малим був — розкришить і розділить по крихті, всім однаково.

Козачку життя добре помотало: і голоду зазнала, і скрути, і першого чоловіка з війни не діждалась, бо пропав. Єдине, за що ціле життя дякувала долі, — за ту одну-однісіньку ніч, після якої дізналась, що вона більше не сама. Потім заміж вийшла за бідного каліку, але дуже доброго Карпа. Разом і виховували її синочка Власика. Він став для Власа таким батьком, яким мабуть не став би й рідний. Бо той, Панько Козак, її перший, хоч і був красенем на все село, за яким мліли всі від дівок до старших молодиць, але характером був не із ліпших. Бита була Козачка в першу ніч як Гаман, потім «люблена» до знемоги, як остання повія. А до ранку знов бита, бо сказав, що ніби-то не була дівкою… І то в тринадцять? Але хай йому там Бог простить…

Після тої ночі забрали Панька на фронт, а вона навіть і не жалкувала. А чого було жалкувати? За ким? За чужим чоловіком зі сталевими кулаками? Вона ж його не любила, і навіть звикнути не вспіла. Та чи й звикла б, якби й разом жили? А як роздумала, що її життя могло бути таким як ця ніч, десь далеко в душі навіть дякувала Богу, що так розпорядив. Проте, коли відчула під грудьми перші рухи свого синочка, дякувала Панькові за такий цінний дар, бо війна чоловіків не щадила. Багато їх лягло. З сільських кілька повернулись вцілілими, а решта: хто раненим, хто мертвим, а хто й зовсім безвісти пропав, як її Панько. І тішилась Козачка, що пізнала радість материнства, бо при кризі на чоловіків хто зна, чи й видалася б така нагода, якби не та ніч.

Але Бог добрий, послав Козачці Карпа. Красою Карпові було далеко до Панька, зате характер як масло, хоч на хліб масти. Зустрілись в полі, коли його прислали їздовим до колгоспу, а вона була