Олексій Михайлович Волков - День відбуття

«пощастило» бути останньою у цьому ряду. Саме моє єство, відбите на цьому андані, повинно існувати наступних тисячу років там, серед них. Адже саме на ньому дозрів оцей досконалий субстрат, який повинен забезпечувати колонію найближче тисячоліття. Розумієш? Його вже не можна відокремити від мого єства. Це одне ціле. Пройшло тисячу років. Вони повинні забрати андан, який дозрів у моєму тілі. Тому саме я тисячу років мушу усвідомлювати, що закладена у складний механізм поїдання мертвого людського тіла! Ти здатен зрозуміти це? Ти помреш за кілька десятків років, і твоє єство навічно заспокоїться незалежно від того, приємним було його існування чи ні. Розумієш? Ти маєш можливість жити спокійно, не переймаючись цим. А моє єство буде ще тисячу років знати, що позбавлене тіла! Воно ще тисячу років перебуватиме під землею, чуючи сморід мерців!

Більше говорити вона не могла. З Юлією коїлося щось жахливе. Вона дихала часто і у прямому розумінні не могла знайти собі місця. Приголомшений Сергій не наважувався не те що торкнутися її, а навіть сказати слово. Та вона на диво швидко опанувала собою.

— Тільки я не хочу, — сказала вона. — Не хочу мати таке задоволення протягом наступного тисячоліття. Мені до деякої міри пощастило. Андан, який я ношу, пройшов усі перетворення раніше очікуваного. Тому я все це знаю вже. Уяви собі — живеш спокійно і чинно, хіба що пташиного молока не маєш. І раптом — наче сніг на голову. Свідомість починає завантажуватись таким, що… І безтурботна весела школярка, на яку не дозволяли навіть пір’їнці впасти, дізнається, що вона є останньою надією чорного та затхлого потойбічного світу. І що скоро День Відбуття…

— Який день? — не зрозумів Сергій.

— День Відбуття. Той день, коли моє єство повинно розчинитися у їхньому підземному павутинні, яке не можна ні викопати, ні побачити… У світі харгілонів. Для них і для мене це День Відбуття. Якщо у цей день вони отримують свіже людське єство, яке вилучає страждання, колонія дістає потужний імпульс і зачинає новий цикл тривалістю тисячу років, а частинка цього андану, який, наче камінь на дно, затяг чергову нещасну до їхнього світу, імплантується іншій, зовсім сторонній жінці, якій просто не пощастило, і знову починає свій тисячолітній розвиток.

Запанувала мовчанка.

— Ходімо, — сказав Сергій, несподівано підхопившись. — Ходімо. В нас мало часу. Акумулятор, який ти не хочеш вимкнути, сідає. Якщо ми хочемо вибратися звідси, треба поспішати.

— Ти начебто й не чув того, що я розповідала, — промовила Юлія. — Або зробив вигляд, що не чув. А на тебе це не схоже.

— Та ні, чув. Але гадаю, ти просто перевтомилася і тобі лізе у голову всяка чортівня. Ходімо.

— Куди?

— Є таке місце — Хмарочос. Практично вертикальна стіна. Між нею і сусідньою скелею утворюється вузька розщілина, висоти якої ніхто не знає. Є припущення, що десь там існує вихід на поверхню. Можливо, Валерій уже там. Будемо думати, як пробувати вилізти. Без спорядження…

— А спорядження є, — сказала Юлія. — Усе там. Його залишили біля тої печери.

— Якої печери?

— Серця Диявола.

— Блеф, — сказав Сергій. — Ти будь-що хочеш мене туди затягти. А я не знаю, що там на мене чекає, яка чергова ваша дурість. До того ж це порядний гачок. Коліно моє скоро здохне, я і так уже ледве йду…

— Як знаєш, — зауважила Юлія, — я кажу правду. — Там реманент, який брали для закладання вибухівки, — молотки, побідитові свердла, якісь зубила спеціальні — усе, що мав той підривник.

— Який — оте дрібне чмо з вусами? — запитав Сергій.

— Те саме. Військовий, сапер.

— Я відчував… — Він розпачливо похитав головою. — Відчував, що це не новорічна прогулянка схиблених «нових». На його алкогольній морді було написано, що він п’є аж ніяк не «Хенессі».

— Детектив з тебе гірший, ніж тренер, — погодилася Юлія. — То ми підемо?

— А мотузок там є? — запитав Сергій.

— Повинен бути. Жилка точно є. Її багато. Скласти у кілька разів — і буде міцна мотузка.

— Ну, добре… — лише тепер Сергій подивився на неї впритул. — Ідемо туди. Але запам’ятай — я хочу вилізти нагору живим. Мені ще рано прощатися з власним єством, тим паче що воно не безсмертне, як у декого. Якщо ти почнеш щось чудити, я просто зникну. Ви навіть не зрозумієте куди. Якщо ти або хтось інший застрелить мене — вам усім тут гаплик. За кілька днів самі загнетеся. Ви навіть не знаєте, де тут вода. А нагорі жодна жива душа не здогадується, що хтось пішов до печер. Скінчаться новорічні свята, тоді, можливо, у клубі помітять, що не вистачає одного ключа з комплекту, і навідаються сюди, побачать завал, утворений «землетрусом». Поки…

Юлія не дала договорити цю фразу.

— Не бійся, — сказала вона, — ніяких прикрих несподіванок з нашого боку тебе не чекає. Взагалі не думаю, що тепер ми зустрінемося з кимось із групи. А харгілонам ти не потрібний, хіба почав би мене боронити. Але я не наполягаю. Лише відведи мене туди.

Сергій розсміявся.

— Якраз від них я тобі захист забезпечу — боронитиму, наче лев. А ти натомість захищатимеш мене від своїх схиблених друзів. Згода? Якщо Валерій десь по дорозі нарвався на них, вони також прийдуть до Хмарочоса.

Несподівано Юлія щось згадала. Обличчя її ще більше зблідло, вона спідлоба подивилася на нього.

— А де Гайдукевич? — запитала вона. — Що з ним?

— Сидить в Ущелині, — відповів Сергій. — Без сторонньої допомоги не вилізе.

— Він живий?

Вона запитала це коротко і голос її здригнувся.

— Гадаю, живий, — сказав Сергій, знизавши плечима.

— Ти скинув його туди?

— А що мені залишалося? — здивувався він. — Не треба було ножем вимахувати.

— Він мене захищав, — тепер Юлія дивилася на нього вороже і з неприязню. — І ти навіть не подивився, що з ним?

— Ні, — сказав Сергій. — Я також захищав. Друга, якого