Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

хапати на льоту, вона б це напевне зрозуміла і сама: якби замість Канґецу-куна їй запропонували цього злодія, вона б полюбила його усім серцем і жила б з ним у мирі й цілковитій злагоді. Поки живий і здоровий оцей злодій, панночці нічого журитися, що, крий Боже, Канґецу-кун підпаде під намову таких як Мейтей і таке вдале одруження зійде нанівець. Визначивши уявою май: бутнє Томіко, я облишив про неї турбуватися. Поки на світі існує пан злодій, щастя Томіко в безпеці.

Святий відлюдник під пахвою щось тримав. Ба, та це ж стара ковдра, яку недавно господар закинув у кабінет. Щойно відлюдник у куртці, оперезаній сірувато-голубим поясом, з голими до колін блідими ногами ступив на мату, господар, якому снилося, наче його вкусила червона книжечка, перевернувся на другий бік і голосно промовив: «Канґецу». Святий відлюдник пустив з рук ковдру і сахнувся назад. На тлі сьодзі я навіть помітив, як тряслися жижки його дебелих ніг. Господар, щось мурмочучи, відшпурнув червону книжку й заходився несамовито, як коростявий, чухати нігтями брудну руку. Невдовзі його голова скотилася з подушки, і він заспокоївся. Видно, господар проказав «Канґецу» підсвідомо, уві сні. Хвилину святий відлюдник постояв, дослухаючись~ що відбувається у спальні, а пересвідчившись, що господарі безтурботно сплять, зновуступив одиією ногою на мату. Цього разу господар непромовив K «аигецу», і святий відлюдник обома ногами ступив у спальню. Тінь його навпіл ділила кімнату завбільшки шість татамі [119], щедро освічену новорічним ліхтарем. Половина стіни, під якою стояв кошик і сидів я, була зовсім чорна. Я оглянувся і побачив, що невиразна тінь голови відлюдника пливе на висоті двох третин стіни. Якщо судити з силуету, то навіть у красеня чудернацький вигляд — ніби перевертень з головою одуда. Святий відлюдник глянув на сонну господиню і чомусь усміхнувся. На мій подив, усмішка була точнісінько, як у Канґецу.

У головах господині, наче яка скарбничка, стояла невелика, збита цвяхами коробка. Це був батат, який привіз і подарував господарям Татара Сампей-кун, вернувшись нещодавно з рідного містечка Карацу в провінції Хідзен. Незвичайна річ — прикрашати свою постіль бататом, але господиня така убога на розум, що навіть рафінований цукор, призначений для готування присмак, кладе в комод. Тож ніхто не подивується, якщо вона нанесе у спальню не тільки батату, але й квашеної редьки. Та святий відлюдник не Бог і не знає, що вона за жінка, отже, цілком слушно зміркував: якщо вони поставили коробку якнайближче до себе, значить, там зберігають коштовності. Відлюдник підняв коробку й одразу ж зрадів: коробка й справді виявилася досить таки важкою. «Невже поцупить батат? Такий красень, а краде батат?»- подумав я і мало не розсміявся. Але стримався, адже подавати голос зараз було небезпечно.

Незабаром святий відлюдник узявся обережно загортати коробку з бататом у ковдру. «Чим би його перев’язати?» — подумав й оглянувся навколо. На щастя, неподалік лежав крепдешиновий пояс, який господар зняв, лягаючи спати. Святий відлюдник обв’язав ним коробку і легко завдав собі на плечі. У такому вигляді він, напевне, не сподобався б жінкам. Тоді взяв дві дитячі безрукавки, запхав їх у трикотажні штанці господаря, так що холоші стали схожими на полоза, що проковтнув жабу… можливо, краще було б їх порівняти з вужем на останніх днях вагітності. В кожному разі, вони мали чудернацький вигляд. Якщо не вірите, спробуйте самі так зробити. Святий відлюдник повісив штани на шию. «Цікаво, що ж буде далі?» — тільки подумав я, як злодій розстелив господарів піджак з цумуґі й поскладав на нього пояс господині, хаорі господаря, спіднє кімоно та ще багато дечого. Я був у захваті від його спритності й майстерності. Нарешті він узяв стрічку й пояс від спіднього кімоно господині, поскладав усе докупи і зав’язав вузлом. «Може б, іще щось прихопити?» — подумав і озирнувся довкола. Поруч господаря запримітив пачку цигарок «Асахі» — устромив у кишеню. Одну цигарку прикурив від лампи. Глибоко, з насолодою, затягнувся і випустив клубок диму. Ще хмарка, огорнувши лампове скло молочного кольору, не розвіялася, як хода святого відлюдника вже доносилася з веранди, а незабаром і зовсім стихла. Господарі все ще міцно спали. Всупереч моїм сподіванням, і люди бувають безтурботні. Мені треба трохи відпочити. Від довгої балачки і захворіти можна. Я поринув у сон, а коли протер очі, на березневому ясному небі сяяло сонце, господар і господиня стояли під дверима на задвірку і розмовляли з поліцейським.

— Так от, він зайшов сюди, а потім попрямував до спальні. Ви спали й нічого не помітили.

— Ага, — трохи збентежено погодився господар.

— То коли ж сталася крадіжка? — задав поліцейський безглузде питання. Якби ж вони знали коли, тоді б їх не обікрали. Однак навіть нічого не знаючи, вони все-таки намагалися дати відповідь.

— О котрій годині це було?

— Дайте подумати, — міркувала господиня. Видно, вона вважала, що досить поміркувати, як усе з'ясується.

— Коли вчора ви лягли спати? — спитала вона чоловіка.

— Після тебе.

— Так, я лягла раніше.

— А коли прокинулась?

— Здається, о пів на восьму.

— О котрій же тоді вліз злодій?

— Мабуть, уночі.

— Ясно, що вночі, але я питаю, о котрій.

— Щоб точно сказати, треба добре подумати, — знову взялася міркувати господиня.

Поліцейський задавав питання тільки для годиться, йому було начхати, коли той злодій вліз у дім. «Кажіть, що вам заманеться, навіть брехню», — думав він, але подружжя не припиняло свого безглуздого діалогу, і поліцейський, здавалось, почав дратуватися:

— Отже, ви не знаєте.

— Та начебто… — своїм звичаєм невпевнено відповів господар.

Поліцейський навіть не всміхнувся.

— Тоді подайте таку скаргу: «Такого-то й такого дня, такого-то й такого місяця тридцять восьмого року Мейдзі, коли ми замкнули двері й полягали спати, злодій там-то і там відчинив віконниці, забрався туди-то й туди, украв такі-то й такі речі, про що й подаю цю скаргу». Не заяву, а скаргу. Адреси можете не вказувати.

— Речі перелічувати?

— Так. Складіть таку табличку: стільки-то й стільки хаорі, ціна — така-то й така… Ні, ні, мені нема чого заходити в хату після крадіжки, — заявив поліцейський і пішов.

Господар поставив посеред вітальні туш з пензликом, покликав дружину й сварливим голосом проказав:

— Я зараз писатиму скаргу про пограбування, перераховуй по порядку украдені речі. Ну, давай.

— Як грубо! Що значить «давай»? Хто ж таким тоном говорить? — Господиня, не попускаючи вузького обі [120] на кімоно, присіла на мату.

— Що в тебе за вигляд? Як у найпослідущої потіпахи з