Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

Коли вже не стало терпцю довше чекати і я вирішив вискочити з-за кошика, сьодзі до спальні з легким скрипом розсунулись і довгожданий святий відлюдник явився перед мої очі.

За час своєї розповіді я матиму честь познайомити вас з цим несподіваним і рідкісним гостем — святим відлюдником — злодієм, але передусім я хотів би викласти перед вами деякі свої погляди. Прошу уваги. Стародавніх богів шанують за всезнання і всемогутність. Особливо Бога християнського, якого навіть тепер, у двадцятому столітті, наділяють ореолом всезнаючого і всемогутнього. Однак всезнання і всемогутність у розумінні людини пересічної часто обертається у звичайнісіньке неуцтво і безсилля. Очевидно, це парадокс. І головне: від початку світу я перший відкрив цей парадокс. Коли я думаю про це, в мені зароджується честолюбна думка, що я кіт неабиякий; зараз я хочу викласти свої аргументи і будь-що втовкмачити в ваші голови, чванливі люди, що котами не можна гребувати. Кажуть, начебто всесвіт створив Бог. Тоді людина — теж творіння Боже. У так званій Біблії про це начебто ясно написано. Так от, одне спостереження над собою протягом багатьох тисячоліть викликає у людей подив, а водночас дедалі більше схиляє до віри у всезнання і всемогутність Бога. Ось у чому воно полягає: людей на світі сила-силенна, обличчя у всіх різні, ви не знайдете серед них двох схожих. Але ж кожне обличчя складається з певних елементів більш-менш однакового розміру. Іншими словами, незважаючи на те, що всі обличчя виготовлені з одного матеріалу, з одної основи, ви щоразу бачите перед собою інший наслідок. Як подумаю, що з такого простого матеріалу витворено стільки різноманітних облич, не можу стримати захоплення майстерністю творця. Треба мати небуденну творчу уяву, щоб виліпити таке розмаїття облич. Якщо взяти до уваги, що навіть найвизначніші художники світу, вкладаючи всю енергію в улюблену працю, не змогли створити більше, ніж дванадцять-тринадцять типів облич, то мимоволі здивуєтеся винахідливості Бога, який узявся одним махом ліпити людей. Це така небувала, неможлива у людському суспільстві майстерність, що її можна назвати всемогутньою. Саме тому люди схиляються перед Богом. Ясна річ, з людського погляду таке схиляння цілком виправдане. Однак, якщо виходити з котячих позицій, то цей же факт можна розглядати як свідчення Божого безсилля. Гадаю, Бога можна вважати якщо не зовсім безсильним, то в кожному разі не сильнішим за людину. Кажуть, що Бог створив стільки облич, скільки й людей, однак незрозуміло, чи це розмаїття наслідок заздалегідь продуманого плану чи, може, він задумав виліпити кота й ополоник на один копил, але зазнав невдачі і довів справу до такого безладу. Різноманітність людських облич можна вважати пам’яткою про успіх, досягнутий Богом, але водночас вона, мабуть, свідчення Божого краху. Певна річ, тут можна розводитись про всемогутність, але ніщо не заважає назвати це безсиллям. Шкода, що очі в людей лежать в одній площині і не можуть дивитися одночасно вліво і вправо, а тому в Їхньому полі зору тільки половина предметів. Але на запаморочених, збитих з пантелику Богом людей не сходить прозріння; вони не хочуть помічати навіть очевидних фактів, доступних спостереженню в будь-яку пору дня і ночі, якщо тільки глянути під іншим кутом зору!.як важко при виготовленні чогось добитися різноманітності, так само нелегко досягти цілковитого повторення. Рафаель, напевне, розгубився б, якби йому замовили два однакових портрети Богородиці або ж вимагали намалювати двох зовсім схожих Мадонни. Ні, мабуть, таки важче намалювати дві однакові речі. Можливо, краще було б просити Кобо Дайсі [118] змінити манеру письма, ніж написати ієрогліфи «небо» і «море» так само, як учора. Що ж до навчання людської мови, то воно цілком опирається на принципи наслідування. Коли від своїх матерів, няньок діти засвоюють потрібні в житті слова, у них одна честолюбна мета — якнайточніше відтворити почуте. Як тільки можуть наслідують дорослих. На протязі десяти-двадцяти років у мові, що складена на основі наслідування, природно, виникають фонетичні зміни, які засвідчують, що люди не здатні до абсолютного копіювання. Що ж, справжнє наслідування — річ непроста. Так от, Бог справді довів би свою всемогутність, якби натворив людей з однаковими обличчями, як машкари, випалені одним тавром; а те, що він пустив по світу людей з найдивовижнішими, — яке хочеш, таке й маєш, — обличчями, поробив людей до запаморочення різними, тільки зроджує думку про його безсилля.

Я вже геть забув, з якої це причини я пустився у такі розумування. Якщо навіть люди мають звичку забувати, про що вже мовилось, то на таку котячу ваду й поготів можна дивитися крізь пальці. В усякому разі, коли я зиркнув на святого відлюдника-злодія:, що розсунув сьодзі і постав на порозі, на мене наринули вище згадувані почуття. Чому наринули?… Питаєте, чому? Стривайте, треба ще раз подумати… Ага, ось чому. Як тільки я вздрів обличчя святого відлюдника, що ставперед мої очі, воно… Хоч я завжди сумнівався у всемогутності Божій, але це обличчя вирізнялося однією особливістю, достатньою умить розвіяти мої сумніви. Ось у чому вона полягала: злодій напрочуд скидався на любого мені красеня Мідзусіма Кaнґецу-куна. Звісно, я не спілкуюся зі злодіями, але, наслухавшись про їхні безчинства, не раз силкувався намалювати в уяві образ злодія. Я чомусь вирішив, що і нього неодмінно муснть бути короткий, плескатий ніс, очі завбільшки з мідяк, а волосся на голові їжакувате. Та на уяву покладатися не можна — те, що я побачив, відрізнялося від мого уявлення про злодія, як небо від землі. Той святий відлюдник був витончений, елегантний злодій — стрункий, з прямими, як шнурочок, бровами. Йому можна було дати років двадцять шість — двадцять сім, навіть у цьому він повторював Канґецу-куна. Якщо Бог зумів створити хоч два таких подібних обличчя, то вже не годиться вважати його безсилим. По правді я навіть подумав, що Канґецу-кун зсунувся з глузду, а тому примчав до нас серед темної ночі. І тільки тому, що в заблуди під носом не чорніли вуса, я зметикував, що маю справу з цілком іншою людиною. У Канґецу-куна вродливе строге обличчя, виліплене так старанно, що воно змогло причарувати панночку Томіко з дому Канеди, ту саму, якій Мейтей дав прізвисько «ходяча марка». Однак і цей святий відлюдник не поступиться перед Канґецу-куном своєю фізіономією, коли йдеться про вплив на цю жінку. Якщо Канедова донька вклепалася в Канґецу-куна з першого погляду, то не закохатися до нестями в цього пана злодія — просто злочин. І не лише злочин, але й суперечить логіці. Така здібна, тямовита, здатна