Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

приводом для декількох партійних доручень. Між іншим, треба було з Станіслава забрати матеріал для першого номера підпільної газети. Місце зустрічі було попередньо домовлено, час повідомлено зашифрованою телеграмою.

Саме від товариша, який передав матеріал, Бронко дізнався, що поліція у воєводськім місті Станіславі у повній бойовій готовності. Сам воєвода зажадав скласти список всіх підприємств, на яких можна сподіватись страйків. Головне, бояться так званих окупаційних страйків. Поліція має виготовити план усіх підприємств з зазначенням кількості кімнат чи взагалі приміщень, вікон, входів, запасних виходів. Напоготові має бути певна кількість людей з спеціальних військових частин, призначених для успокоєння населення на випадок страйків чи демонстрацій. Воєводство склало додаткові списки нелояльних громадян. Є таємні інструкції воєводства тримати у постійному стані транспортабельності деякі цінності міста, як художні картини великих майстрів, рідкісні книги, історичні документи, костьольне золото і тому подібне. З огляду на непевну ситуацію, у краї відкликані плановані в цьому літі дитячі і молодіжні табори в Карпатах. Натомість зорганізували в цих місцевостях двадцять п'ять табірних відділів студентства, по двадцять п'ять чоловік в кожному, з спеціальною місією вивчати польсько-русинські відносини на місцях.

На тисменецькому вокзалі біля Станіслава Бронко зустрівся з селянином, що чекав на поїзд з добрим кондуктором, тобто таким, що не викидає з поїзда безбілетних пасажирів (про штраф і мови не може бути!), отаких непричком, як він.

— Ви звідки?

Селянин, дрібний чолов'яга з лукавою мордочкою мавпи, хвилину придивлявся Бронкові з сільською безпосередністю, чи варто взагалі встрявати в розмову з міщухом! Почухався за вухом, сплюнув, розтер подертим черевиком і посміхнувся не до речі:

— А вгадайте, хто я?

Відгадати було більш ніж просто, але Бронко, аби зробити приємність людині, вдав, що задумується.

— Думайте не думайте, все одного не вгадаєте.

— Невже ж?

— Я вам кажу.

— Хто ж тоді ви?

— Я? — він звів гордо голову. — Один з семи мільйонів.

— А українців немає сім мільйонів у Польщі.

— А що мені українці!

— Як то? А ви хіба не українець?

— Та той ніби, гі, той казав, теж українець…

— А чого — ніби?

— Бо в мене, прошу пана, є інша нація…

— Перейшли-сьте на польське? — спитав Бронко без переконання, бо ті, що зміняли метрику, як тоді говорилося, звичайно мали з того матеріальну вигоду, чого не можна сказати про цього обдертюха.

— А ви гадаєте, що Польща така дурна, що всіх гуртом перетягає на свою віру? Нема ще так добре, паночку.

— А яка ж тоді ваша нація?

— А ви, може, й собі хочете пристати до нас?

— Та буду бачити, чи варто…

— Та, може, вам і не варто. Я — з тих семи мільйонів, не потрібних у Польщі.

— Як то — не потрібних? — вдав неосвідомленого Бронко.

— Та таких, що їх ні місто, ні село не приймає…

— А хто вам казав, що їх аж сім мільйонів?

— Ви що, хочете бадати мене? — вже з деякою недовірою спитав дядько. — Гадаєте, що я настрашуся?

— Я так не думаю про вас.

— А бог вас знає, пане, що ви думаєте. А мені що? Думайте собі на здоров'я. Тепер, скажу вам, є про що панам думати. Ви питали мене, звідки я знаю, що акурат сім мільйонів є?.. Є такі рахівники, що все пишуть, а другі такі поштарі, що все поміж людей розносять, — закліпало лукаво каре очко.

— Не потрібні, то не потрібні, але якось живете, — провокував Бронко.

— Аякже ж, дякуючи ласці панській, якось поки що живемо. Роботу дає нам «Фонд праци».

— А що це таке за «Фонд праци»? Я знаю, що люди скаржаться на безробіття, а тут якийсь «Фонд праци»?

— Або не кожному там дають роботу.

— А, ось воно як… А кому дають роботу?

— Треба, паночку, насамперед безробітним бути, щоб дістати роботу з «Фонду праци».

— Правильно, вуйку, бо робітному не треба роботи…

— Ет, говорите, бо не знаєте, як воно… Ви собі гадаєте, що то так легко безробітним стати? Треба мати папери на тото. А я вам кажу, що не один чоловік повісився, заки виробив собі оті папери на безробітного. Що ви собі міркуєте? В наш час безробітний — то вже гейби посада… Лише на тій посаді не дають грошей, як ви собі гадаєте, а платять гнилою бульбою і вугіллям наполовину з землею. А рахівники, про яких я згадував, обчислили, що якби ретельно платити нам за нашу роботу, то ще повинні нам по дві-три десятки до бульби й вугілля докладати. А воно таке виходить, чуйте, що держава одним боком ніби нам спомагає, а другим — обдирає.

— А де ж вам дав роботу «Фонд праци»?

— Справляємо шляхи.

— Ще рік тому були шарварки.

— Є, коли й тепер є, але панам не терпиться мати в краю добрі дороги…

— Певно, пани люблять вигідно роз'їжджати собі…

— А хто його знає? Може, роз'їжджати, а може, прийдеться і втікати…

— Ви що гадаєте, що Польща може розпастися?

— А ви знаєте, прошу пана, що годно таке статися?

— Це таке вам ваші листоноші сказали?

— А якби й так — то що?

— То нічого. Шустрі хлопці, видно, з них.

— Та певно! Якесь ніяке до такого діла не бралося б…

— Добре, пани повтікають. А як ви думаєте, хто буде тримати порядок в краю? Мусить якась влада бути?

— Певно, без порядку не можна…

— А хто той порядок тримав би, як ви гадаєте, як пани повтікали б?

— Про мене, хай би й сам чорт скочив на час з неба, аби не пілсудчики.

— А якби більшовики перейшли Збруч?

— То й що таке велике? Були би-сьмо бодай вкупі.

— Як ви сказали?

— Ет, пане, з вами не наговорився б! Адіть, поїзд курить. Щось мені видиться, що в заднім вагоні буде добрий кондуктор.

Чоловік, не чекаючи, аж поїзд зупиниться зовсім, вхопився за підніжку передостаннього вагона.

«А буржуазія потішає себе надією, що немає українського пролетаріату. Він є, прошу панства, є, і то ще який!»

Розуміючи, що дядько хоче відділитись від принагідного співбесідника, Бронко сів у перший вагон.

Шеф, на диво-чудо, не розсердився на Бронка, що той не привіз грошей. З дев'яти боржників тільки один, будучи на смертній постелі, віддав свій борг, якого, до речі, якраз вистачило, щоб покрити кошти подорожі Бронка.

— А що вони казали? Людина щось говорить, прошу я тебе, коли не віддає борг.

— Той, колишній голова, що від імені товариства «Просвіта» підписав грошове зобов'язання, видивився на мене, як на вар'ята. По-перше, їх «Просвіту» ще рік тому ліквідували, а до того він вже три роки