Андрій Кузьменко - Я, «Побєда» і Берлін

class="stanza">

Я не твій брат — ти не сестра моя.

Ніколи не розказуй мені, хто і в чому є винний

                                      на нашій землі —

Люди, як кораблі.

Кожен пливе, поки хвиля несе і поки глибока вода,

Глибока і темна до самого дна,

До самого-самого дна...

На глибині зустрічаються всі,

Так ніби в морі місця нема,

І труться бортами, аж стогне земля від зависті,

                                        підлості й зла..

Хтось не доплив,

Бо йому помогли набрати повні трюми води,

Бо стати героями тої війни дуже хотіли вони...

А до берега тихо хвилі несуть

Поранені душі живих кораблів.

А від берега знову в море ідуть

Ті, хто вірив і правду знати хотів...

Наш Океан знає більше, ніж ми,

Секрети всі у нього на дні.

А ми ходим зверху, великі й малі, —

Люди, як кораблі.

Гордо пливем — і не вірить ніхто,

Що ним зацікавилось зло,

І серед вітрів ми не чуєм щурів,

          які прогризають нам дно...

А до берега тихо хвилі несуть

Поранені душі живих кораблів.

А від берега в море ідуть

Ті, хто вірив і правду знати хотів...

Маленька зимна пташка

Я зимними руками — так-так,

Беру і всьо кидаю — то не так.

А потім запитаю — так-так,

Чому навколо мене всьо не так?

Маленька зимна пташка — так-так,

Велике зимне сонце — то не так...

Я зимними руками — так-так.

Беру гаряче сонце — то не так.

А потім запитаю — так-так,

Чого воно гаряче — то не так?

Маленька зимна пташка — так-так,

Велике зимне сонце — то не так...

То не так...

То не так...

То не так...

Маленька зимна пташка — так-так,

Велике зимне сонце — то не так...

Малий

Коли я був малий-дурний давно

І думав трохи забагато,

Я в голову забив, що зміню той світ.

Тепер лежу, як камінь, і спокій заливає,

А потім, може, піду-піду десь вбік...

Коли я був малий-дурний,

Хотів дістати небо, а вийшло,

Що від себе сам кудись втік.

Тепер лежу, як камінь, і нічого мені не треба,

Я хочу тільки чути, як підуть всі...

Смерть — то є спокій і ніч...

Манекен

Я — манекен з пластмаси,

І мої мертві очі

Не дивляться нікуди,

Вони зроблені зі скла.

Я майже як людина

За грубим склом вітрини,

Але під модним костюмом

Моє холодне тіло.

Посеред магазину

Стою і приміряю різні маски —

То мудрі і веселі,

То бідні і нещасні.

А я хотів би жити,

Я міг би полюбити.

Поміняйтеся зі мною,

Хто змучився від свої ролі!

Одягніть на мене шкіру,

Пришийте мені серце —

Я дуже хочу жити,

Я не можу бути мертвим...

Я манекен з пластмаси,

Дурна пап'є-машина,

Ненатуральним сміхом,

Криве моє лице...

Є люди-манекени,

Є манекени, як люди.

Хто знає, кому більше

Від Бога треба тепла?

Медор

Тихо... тихо... то я, і не підходь заблизько,

Витри соплі, дивись мені в рот.

Всьо, що зара' почуєш, запиши на листок

                             і не забудь вже.

Не роби мені зле...

Він був добрий і тому собі все

Носив за спиною важкий пістолет,

Щоб стріляти дурних.

І за то я його поважав і любив.

Я був друг.

Його пес Медор, що мав очі, як кров,

Білі зуби і лапи мінні, як залізо,

Любив з ним гуляти, вони разом ішли

Туди, де завжди було повно дурних.

А над домом його висів прапор добра,

А під домом стояв БТР, і коли

Хтось наглий вилазив на голову людям,

                                    він їхав

І всі дихали легше.

І сусіди, і просто люди любили його,

І ствердно махав головою наш бог,

Як дивився на нього від себе згори,

Але та, як все, всьо то, що зле і дурне,

Ніколи не спить і все чекає момент.

Мені тяжко казати, але треба, щоб чули ви:

Його давній і нібито вірний друг

Купився за гроші і зрадив.

І довго не міг зрозуміти Медор,

Чому йому треба сидіти в підвалі, і вмер...

Але то ще не всьо...

Десь всередині я чую,

                       що можу так само, як він.

Я тоже вже маю велику собаку і пістолет.

Не роби мені зле...

Мовчати

Давай виключим світло і будем мовчати

Про то, що не можна словами сказати,

Не можна писати, неможливо зіграти,

А тільки мовчати, тихенько мовчати...

Давай мовчати про то, що дівчата

Не вміють сховати, не можуть спати,

Давай про мене і про тебе мовчати,

Мовчати, аж поки не захочем кричати...

Місяць впав, темно в кімнаті.

Як добре, що ти навчилась мовчати

Про то, що ніколи не змогла би збрехати

Про то, що ніколи мені не спитатись...

Ми будем з тобою у ліжку лежати,

Лежати, як сніг, водою стікати.

Ми будемо жадно свої сльози ковтати,

А з ними слова, яких не сказати...

Давай помовчу тобі просто на вушко,

Холодною стала чаю кружка.

А ми ще маєм про що помовчати,

А ми ще маєм про що полежати...

Як світло проб'ється через наші штори,

Ми знову з тобою, як сніг, заговорим.

А поки ще темно є в нашій кімнаті,

Давай з тобою будем ПРОСТО...

Модна країна

Я іду скоро, бо чекає мене Європа,

Везу віддати в Інтерпол своє нове фото.

Наклею вуса, домалюю великі брови,

Нехай німаки доганяють, що я струйовий.

Дороги наші, ями, я їх не помічаю,

На «гольфі» за сто марок не іду, а літаю.

Хрипят динамики — надрывно поет Земфира

За пів години вже таможня