Роман Іванович Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

покажемо. Очі у Вишенського розбіглися, книг у бібліотеці більше трьохсот, він виймав їх одну за одною з поличок шаф, чоло його розпогоджувалося: «Львівський апостол», «Буквар», «Острозька біблія», «Учительное євангеліє»...

— Добро єсть почитати книги всякому, — прошепотів мніх, — порозуміти, що глаголють словеса... І «Трени» Кохановського теж тут? — здивовано глянув на Борецького. — Католиком же був!

— Ким іншим він міг бути? — не підводячи погляду, відказав ректор. — Але ж будить своїм батьківським голосінням по донечці Уршулі глибокі людські думи, сердечність, добро...

— Земні пристрасті будить... О, і Платон у вас, і Арістотель! Догми поганські з їх басен вивчаєте... А чи знають спудеї правила церковні?

— Мудрість людська во многих книгах записана, преподобний Іване, — втрутився в розмову Рогатинець. — Треба і невірних, і ворогів своїх учення знати, думку свою на правду маючи.

— П'ющі од чужих джерел невольно заражаються смертоносною отрутою іновір'я... — Вишенський далі переглядав книги. — Чим заручитесь ви перед богом, що недосвідчені й гарячі голови спудеїв ваших відпорні будуть... О, яка краса! — Очі мніха просвітліли, він гортав «Служебник», виданий стрятинською друкарнею. Сюжетні картинки на заставках, обрамлені рослинними орнаментами, фігурами ангелів, вразили його. — Хто сей майстер?

— Гравер нашої друкарні, Памво Беринда. — Іван Борецький, втішений, що розвіюється гнітючий настрій від розмови з мніхом, квапився розповідати про майстра: — Недавно перейшов до нас із Стрятина, після того, як упокоївся єпископ Балабан. Любомудр єсть і лексикограф, у латинській мові вчений, візьмемо його дидаскалом...

— Смутно стає мені, братове, — зітхнув мніх. — Латиняни уярмили нас, уніати зрадили, ждете ось знову Потія, який приїде настановляти вам свого єпископа, а ви, замість закритися щитом православної віри, самі горнетесь до латинської хитрословної лжі і погубляєте себе.

— А як нині без латини, коли півсвіту і філософів, і шахраїв пише й говорить нею? Як ми можемо не знати, що пишуть і говорять вони? Обкрадені і обдурені залишимось ми без знання тії мови — мов жебраки у притворі з своїм Октоїхом і Часословцем, — гостро відказав Рогатинець і згадав, що повторює слова, сказані колись Шимоновичем.

Вишенський промовчав. Оглядав книги.

— Стефан Зизаній? Я чув про Лаврентія, которий «Азбуку» склав і був у вас дидаскалом. Це брат його?.. «Ізложеніє о православній вірі»... І як він ізлагає? — Вищенський водив очима по дрібному друку. — Гм... «Є дві природи бога — чоловіча і божеська, дві волі, дві дії...» Єресь. Аріанство...

До бібліотеки увійшло кілька спудеїв. Вони спинилися біля порога, з благоговінням дивлячись на величного старця, вогненні послання якого знали напам'ять.

— Брате Йване, — мовив Рогатинець, щораз більше хмурніючи. — Спудеї просять на виставу.

Замовк Великий Кирило на Корняктівській вежі — вивільнився густий великодній передзвін від натуги й сили старійшини, відлетів за мури міста, віддалився й розсипався, безладно й утішно, по полях та левадах, зажуркотів джерелами чистої води, проростав бриндушамн й рястом, розпукався бростю у винниківських лісах.

До Мацькової пивниці долинав той ніжний весняний гомін, Мацько дослухувався його, сидячи за столиком навпроти Пилипа Дратви, і проймався жалем: чи недаремно стільки коштів і труду вклав, аби жити у цьому місті, де людські душі розчавлюються мурами, а потім чорти пішки ходять і підбирають їх, де камінь тисне на землю і серця, де навіть пучки пролісків перестають бути квітами, бо оцінюються грішми. А там, скільки там їх нині проросло, засіяних передзвоном, і можна лягти і вдихати їх запах і не думати, скільки коштуватиме цей спочинок.

Пилип Дратва вголос дошукувався правди. — Я, Мацьку, не так просто собі просиджую в тебе неділі й свята. Я думаю. І не гадкуй, що не хотів би-м випити. Та знаю — затьмариться тоді мені мій розум і перерветься та нитка, що сотається в мозку багато років. Я з цього кутка на людей дивлюся і розмірковую, звідки бере початок неправда, але не та, що її привезли з Варшави чи Кракова, а наша, русинська. Ти дивись: тих лядських панів жменька, отак добре надмись, подуй, і їх нема. А вони тримаються, та ще і як, і думаєш — на чому? На паскудстві нашому. Був ти бідний, правда, Мацьку, ну і що? Хіба, навчившись грамоти, повів ти темніших за себе доправлятися свого? Та ні, ти назбирав грошей, купив міське право і став також таким маленьким, рідним здирачем. А пани й раді — пригадай собі: хіба так дуже тяжко дісталося тобі те право?

— Я, Пилипе, — не підводив голови Мацько, — давно над тим думаю, але ж такий світ...

— А світ — то хто? Ми. Я дивлюся на наших братчиків... Почекай, не кричи на мене, мав би я гріх великий, якби сказав проти них погане слово. Але подумай сам: чого вже не виробляв покійний Балабан, а простили. Ти ось вигнав з корчми Барона, добре вчинив, але й не подумав про те, що Блазій у Балабана вчився жити. А Балабан — у Потія. А Потій хто — наш, український пан! Видиш, яку драбинку я тобі вималював?

— Не второпаю, до чого ведеш свою мову, Дратво...

— Стривай. Ти знаєш, що Потій вчора знову приїхав до Львова? Не знаєш. А піде він тепер на Юрську гору настановляти нам єпископа не сам — з магістратськими ціпаками піде, і хай нас збереться вдвоє більше, ніж тоді, — нічого не вдіємо.

— Що ти хочеш цим сказати?

— А те, що з наших кровопивців починати треба, а потім уже... Тобі стало трохи ліпше жити, і ти мовчиш. Мені не дають роботи, я продаю шевське причандалля й мовчу. Балабан заповів братчикам крилоську друкарню, й вони мовчать, Корнякт дає їм ялмужну — вони мовчать. А треба...

— Що — треба? — сторожко подивився Мацько на Дратву.

Пилип підвівся і ребром долоні шаркнув себе по горлі.

— Ти з глузду з'їхав! — кинувся Мацько.

— А ось це бачиш? — Дратва вийняв з-за халяви шевського ножа. — Якби ми всі та по ножеві... та кожного здиру, кожного зрадника... разом, разом... усіх потіїв, баронів, а потім уся чорна чернь з ножами на магістрат!

— Бійся бога, ти божевільний!

— А що інше, що інше? — викрикнув Дратва. — Молитися, просити в бога ласки,в печері гріхи спокутувати, як оцей мніх з Вишні? Праведний він муж, але кому яка користь з його молитов,