Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Уленшпігель відповів:

— Змилуйтеся, сеньйоре! Майте милосердя до мене! — Потім, показуючи на осла, додав: — Ви ж добре знаєте, що по праву і закону той вільний і свободний, хто сидить між чотирьох стовпів.

Герцог до нього:

— Геть із моїх володінь, інакше накажу тебе повісити.

— Вельможний пане, — відповів йому Уленшпігель, — я б помчав звідси, як стріла, верхи на флорині, а ще краще — на двох.

— Ах лайдаку, — крикнув герцог, — то ти, не слухаючись мене, ще й насмілюєшся грошей канючити?

— А що ж робити, вельможний пане, я ж не можу їх у вас одібрати!

Герцог дав йому флорин.

— Єфе, вставай і попрощайся з вельможним паном.

Осел устав і заходився ревіти. А потім обидва подалися геть, аж залопотіло.

61

Сооткін і Неле сиділи коло вікна і дивилися на вулицю.

От Сооткін і питає дівчину:

— А що, донечко, чи не йде там мій синок Уленшпігель, чи не видно його де?

— Ні, — відповіла Неле, — ми його не побачимо більше, цього поганця, волоцюгу.

— Неле, — мовила Сооткін, — не сердься на нього, а краще пожалій, він же, бідолаха, тиняється без притулку.

— Чує моє серце, — відказала Неле, — що він знайшов уже десь у далеких світах інший дім, багатший за цей, а може, і якусь вродливу молодичку, а та вже напевне притулила його в себе.

— Коли б то так, я була б щаслива за нього, — мовила Сооткін, — принаймні хоч би посмакував ортоланів.

— Камінням би годувати його, то хутко б прибіг додому, ненажера! — відповіла Неле. Тоді Сооткін засміялась і сказала:

— А чого ж це ти, любонько моя, так розлютилась на нього?

Клаас, що мовчки в’язав в’язки хмизу, озвався з кутка:

— Хіба ж ти не бачиш, що вона без тями закохана в нього?

— Чи ти ба, — мовила Сооткін, — яка хитруха. А мені хоч би слово. То це й справді, любонько, він тобі до вподоби?

— Та не вірте цьому, — заперечила Неле.

— Доброго матимеш чоловіка, — сказав Клаас, — з широкою горлянкою, порожнім шлунком, довгим язиком, чоловіка, що не заробив і грошика власними руками, хоч і митець із флорина зробити гріш, що завжди товчеться по шляхах і тиняється, наче пройдисвіт.

Та Неле, розчервонівшись і розсердившись, гукнула йому:

— А чого ж ви не напутили його на щось краще?

— Ось бач, — мовила Сооткін, — вона вже й плаче. Краще помовчав би, чоловіче.

62

Одного разу Уленшпігель прийшов до Нюрнберга[108] і там видав себе за знаменитого лікаря, зцілителя всіх хвороб, славетного очисника шлунків, неперевершеного приборкувача лихоманки, відомого вимітальника чуми, спритного нищителя корости.

А в лікарні там лежало стільки хворих, що вже не знали, куди їх і класти. Наглядач лікарні, дізнавшись, що прибув Уленшпігель, пішов швиденько до нього і запитав, чи справді він може лікувати всі хвороби.

— Усі, крім останньої, — відповів Уленшпігель, — але як дасте мені двісті флоринів за лікування всіх інших, то я з вас нічогісінько не візьму доти, доки всі хворі не видужають і не покинуть лікарні.

І ось другого дня він прийшов у лікарню з бундючно впевненим і вченим виглядом, обійшов усі палати і, підходячи до кожного хворого, нишком йому казав:

— Заприсягнися мовчати про те, що я тобі скажу. На що ти хворий?

Той відповідав йому і присягався Богом святим мовчати.

— Ну то знай, — казав йому далі Уленшпігель, — завтра я мушу спалити одного з вас, щоб зробити з його попелу чудодійні ліки, якими вилікую решту. А спалений буде той, хто не зможе ходити. Завтра я прийду сюди з наглядачем і знадвору гукну: «Хто не хворий, забирайся додому з манатками!»

Вранці, прийшовши до лікарні, Уленшпігель так і зробив. Усі хворі — і кульгаві, і застуджені, і ядушливі, і ті, що лежали в пропасниці, — всі поквапились вийти. Повилазили навіть такі, що вже років з десять не вставали з ліжка.

Наглядач лікарні запитав їх, чи справді всі вони видужали і можуть ходити.

— Всі, всі, — закричали вони, певні, що одного з них уже палять у дворі.

Тоді Уленшпігель звернувся до наглядача:

— Ну, тепер плати, бо всі вони, бач, вийшли і сказали, що видужали.

Наглядач заплатив йому дві сотні флоринів, і Уленшпігеля тільки й бачили.

А другого дня всі хворі вернулися ще в гіршому стані, ніж учора, крім одного, що видужав на вільному повітрі і, напившись, ходив і гукав по вулицях: «Хай живе славетний лікар Уленшпігель!»

63

Коли ці дві сотні флоринів пішли врозтіч, Уленшпігель дістався до Відня і найнявся до одного стельмаха, який поїдом їв своїх наймитів за те, що вони не вельми надсідалися біля міхів у кузні.

— Що, несила? — завжди кричав він. — Ану не відставай з міхом!

І ось одного разу, коли baes пішов у сад, Уленшпігель зняв один міх, завдав його собі на плечі і пішов услід за хазяїном.

Той вельми здивувався, побачивши його з таким вантажем, та Уленшпігель сказав йому:

— Baes, ви ж самі сказали не відставати з міхом. Чи, може, одного не досить, то я піду за другим?

— Ні, голубе мій, — відрізав baes, — я не казав тобі цього робити, занеси його на місце.

І, щоб помститися за це, він почав з того дня вставати опівночі, будив своїх наймитів і примушував їх працювати.

Наймити стали ремствувати:

— Baes, чого ти будиш нас опівночі?

— Це вже така моя звичка, — відповів їм baes, — не дозволяти наймитам протягом першого тижня залишатися в постелі довше як до півночі.

Назавтра він знову збудив їх опівночі. Уленшпігель, який спав у повітці, взяв свого сінника собі на спину і так і прийшов до кузні.

Baes і питає:

— Ти що, здурів? Нащо тягнеш сінника з собою?

— Така в мене звичка, — відповів Уленшпігель, — першого тижня половину ночі сплю на сінникові, а половину під сінником.

— Ну гаразд, — відповів хазяїн, — але я маю і другу звичку: нахабних наймитів викидаю надвір, хай першого тижня сплять на землі, а другого хоч під землею.

— Згода, у вашому льоху, baes, біля пивних барил, — гукнув Уленшпігель.

64

Покинувши стельмаха і вернувшись у Фландрію, Уленшпігель пішов у науку до одного шевця, який більше любив байдики бити, аніж скніти з шилом у своїй майстерні. Уленшпігель, бачивши, як він чи не всоте наміряється шмигонути надвір, запитав його, які кроїти черевики.

— Крій і на великі, й на середні ноги, щоб кожному, хто веде за собою худобину, велику чи малу, було