Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Коли в них кінчався вже останній флорин, вони спіткалися з Уленшпігелем, у якого бряжчали-таки грошики в кишені, і в одній корчомці почастували його за свій кошт. Уленшпігель зовсім не став відмовлятися. Проте коли Smaedelyke broeder’и стали ззиратися, поглядаючи на нього та підливаючи йому питва в кухоль, він здогадався, що справа тут негаразд, вийшов потихеньку і став підслухати під дверима. І ось він почув, як dikzak сказав про нього:

— Це маляр ландграфа — він йому заплатив більш як тисячу флоринів за картину. Почастуймо ж його добре винцем і матимем добрий зиск.

— Амінь, — гукнули всі разом.

Тим часом Уленшпігель одвів свого осідланого віслюка на сусідній хутір кроків за тисячу, дав два патари служниці, щоб догляділа його, а сам вернувся до корчомки і сів за стіл з Smaedelyke broeder'ами, ніби й нічого не сталося. Ті підливали йому й платили за нього, а Уленшпігель, побрязкуючи ландграфськими грішми в калитці, похвалявся, що тільки-но продав селянинові свого віслюка за сімнадцять daelder'ів сріблом.

Так вони пили, їли і мандрували далі, граючи на сопілках, дримбах і rommelpot'ах, забираючи дорогою вродливих молодичок, які були їм до вподоби. Таким чином вони сплодили чимало байстрят. Не пас задніх і Уленшпігель. Його любка, народивши згодом синка, дала йому ім’я Ойленшпігелькен, тобто люстерко й сова по-верхньонімецькому, бо вона не дуже тямила, що значить ім’я її випадкового коханця. А можливо, назвала сина так, щоб запам’ятати час, коли він був зачатий. Оце і є той Ойленшпігелькен[107], про якого хибно говорять, ніби він народився в Кніттінгені, в землі саксонській.

Добрий кінь шпарко тягнув їх шляхом і довіз до села, в якому стояла корчомка з вивіскою: «In den ketele» — «В казані». Тут вони злізли, бо надто вже смачно пахло звідтіль м’ясом.

Черевань, який грав на rommelpot'і, підійшов до господаря і сказав йому про Уленшпігеля:

— Це ландграфський маляр, він плататиме за всіх. — Господар, подивившись на Уленшпігеля, був задоволений його виглядом, а почувши дзенькіт флоринів і daelder'ів, поставив на стіл їжу й питво. Уленшпігель і тут не пас задніх і тільки побрязкував грошиками в гаманці. Не раз він хапався рукою й за капелюх, примовляючи, що тут його найбільший скарб. Бенкет тривав два дні, аж нарешті Smaedelyke breeder'и мовили до Уленшпігеля:

— Вміли їсти й пити, пора й платити.

Уленшпігель відповів:

— Коли пацюк заліз у сир, то хіба йому хочеться надвір?

— Ні, — відповіли вони.

— А коли чоловік добре їсть і п’є, то хіба йому хочеться ковтати пилюку на дорозі і пити воду з калюжі, де повно п’явок?

— Ні, — відповіли всі.

— Отже, — вів далі Уленшпігель, — залишаймося тут, поки мої флорини й daelder’и правлять за лійку, через яку ллється в нашу горлянку трунок, що нас звеселяє.

І він звелів господареві принести ще вина й ковбас.

Поки вони пили і їли, Уленшпігель гукав:

— Я за все плачу! Тепер я ландграф! А коли мій гаман спорожніє, то що будемо робити, друзі? Беріться за мого капелюха і там знайдете повно червінців у денці і по боках.

— Ану дай помацати, — закричали всі в один голос.

І вони жадібно почали обмацувати капелюх, відчуваючи між пальцями монети завбільшки з червінець. Один із них надто вже ласо мацав, аж Уленшпігель мусив відібрати капелюха, сказавши:

— Ей ти, нетерплячий дояре, треба знати, коли час доїти!

— Дай мені половину твого капелюха, — попрохав один із Smaedelyke broeder’ів.

— Ні, — сказав Уленшпігель, — я не хочу, щоб ти з глузду з’їхав і щоб в одній половині мозку було темно, а в другій світило сонце. — А тоді, віддаючи господареві капелюха, сказав: — Нехай він побуде в тебе. Мені душно, я вийду надвір.

Господар сховав капелюха, а Уленшпігель, вийшовши з корчми, щодуху побіг до селянина, в якого залишив осла, сів на нього і помчав дорогою до Емдена.

Smaedelyke broeder’и, побачивши, що він не вертається, сполошились.

— Він утік? А хто ж платитиме?

Переляканий baes розпоров ножем Уленшпігелевого капелюха, але замість червінців знайшов між фетром і підкладкою тільки нікчемні мідяки. Тоді він закричав:

— Шахраї! Ви не вийдете звідси, поки не скинете з себе все, крім хіба сорочок!

І вони мусили пороздягатися, щоб заплатити свій борг, та й поїхали далі в самих сорочках через гори й долини, бо не схотіли продавати ні коня, ні воза.

І всі, хто бачив їх у такому жалюгідному стані, охоче давали їм хліба й пива, а часом і м’яса, бо вони скрізь говорили, що їх пограбували розбійники.

І тільки й мали вони на всіх одні штани.

Так вони й повернулися в Слейс — хоч і в самих сорочках, але гопцюючи на возі і граючи на rommelpot'ax.

60

А тим часом Уленшпігель верхи на своєму Єфі мандрував по полях і багнах герцога Люнебурзького. Фламандці прозвали цього володаря Watersignorke — Водяним Паном, тому що в його володіннях було дуже вогко.

Єф слухався свого господаря, як цуцик, пив пиво, танцював під музику краще, ніж який угорський танцюрист, лягав на спину по найменшому знаку і вдавав мертвого.

Уленшпігель знав, що герцог Люнебурзький має гнів на нього за те, що в Дармштадті, в присутності ландграфа Гессенського, він висміяв його. Йому було заборонено навіть в’їжджати в герцогські володіння під страхом шибениці. І раптом він бачить, що до нього їде його світлість герцог власною персоною, а знаючи його жорстокість, нівроку добре перелякався. От він і каже до свого осла:

— Єфе, чи бачиш, он їде його вельможність герцог Люнебурзький. Я вже чую, як мою шию лоскоче мотузка. Але хоч би не кат її полоскотав! Єфе, я волію, щоб тільки полоскотали, а не повісили. Май на увазі, що ми з тобою брати: обидва терпимо злидні, обидва маємо довгі вуха. Подумай, якого ти вірного друга втратиш.

Уленшпігель витер очі, а осел заревів.

І він почав знову:

— Жили ми вкупі, ділили радість і горе. Чи пам’ятаєш, Єфе?

Осел знову почав ревіти, бо дуже був голодний.

— Ти ніколи не забудеш мене, — казав його хазяїн, — бо яка ж дружба може бути міцніша за ту, що радіє спільними радощами і плаче від того самого горя? Лягай на спину, Єфе!

Покірний осел послухався і беркицьнувся на спину, задерши перед герцогом всі чотири копита. Уленшпігель сів хутенько йому на живіт.

Герцог під’їхав ближче.

— Що ти тут робиш? — закричав він. — Хіба не знаєш, що моїм останнім наказом я заборонив тобі під страхом