Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

— Тоді гаразд, — відповів Уленшпігель.

Коли швець вийшов, Уленшпігель накроїв таких черевиків, що годилися хіба кобилам, віслюкам, телицям, свиням, вівцям.

Вернувшись у майстерню і побачивши, що вся шкіра порізана на шматки, baes крикнув:

— Що ж ти наробив, негідний партачу?

— Те, що ви мені сказали, — відповів Уленшпігель.

— Я наказав тобі, — гримнув baes, — викроїти черевики, в яких добре було б ходити всім, хто водить биків, свиней, баранів, а те, що ти викроїв, годиться хіба на ноги самій скотині.

Уленшпігель відповів:

— Baes, в ту пору, коли всі тварини паруються, хто ж кого веде за собою, як не свиня кнура, віслючка осла, телиця бика, вівця барана?

По такій розмові йому показали на двері, і він знову залишився без притулку.

65

Настав квітень. Спочатку було тепло, а потім добре підмерзло, і небо стало сіре, як поминальний день. Давно вже минули три роки Уленшпігелевого вигнання, і Неле кожного дня виглядала свого друга. «Лишенько, — бідкалась вона, — приб’є мороз і грушевий цвіт, і жасминовий, і всі бідолашні рослиночки, що, довірившись лагідному теплу, передчасно розкрили свої квіточки. Он уже падають сніжинки на дорогу. Снігом засипає і моє бідне серце. Де ж воно, те лагідне проміння, що грало на веселих обличчях, освітлювало червоні дахи, палало на віконних шибках? Чому не гріє землю й небо, пташок і комах? Ах, і я тепер вдень і вночі мерзну від смутку і довгого чекання. Де ж ти, Уленшпігелю, друже мій?»

66

А тим часом Уленшпігель дістався до Рене у Фландрії і хоч був голодний і спраглий, але не журився й намагався смішити людей, щоб дали шматок хліба. Та не щастило йому, і люди байдуже проходили мимо, нічого не давши.

Було холодно: то дощем мочило, то снігом і градом сікло спину мандрівникові. Йому аж слина текла з рота, коли він, проходячи селом, бачив, як собака під тином гризе кістку. Він дуже хотів би заробити хоч флорин, та не знав, як цього флорина заманити в гаманець.

Він шукав їх угорі — і бачив голубів, що з даху голубника ронили на дорогу білі кружечки, але то були не флорини. Він шукав їх і долі на шляху, та флорини не ростуть на дорозі.

Поглянув він і праворуч, та побачив там лише важку хмару, що сунула по небу, як величезна лійка, але він знав: хоч із неї і лине, та не флоринами.

Поглянув він і ліворуч — там стояв без діла нікому не потрібний величезний дикий каштан.

— Ах, — зітхнув він, — чому не ростуть на ньому флорини? Ото було б дерево!

Раптом велетенську хмару прорвало і з неї на спину йому сипонув град, наче тверде каміння.

— Ой леле! — крикнув він. — Як же боляче! Таке каміння жбурляють тільки в бродячих собак!

І він побіг.

— Це ж не моя вина, що я не маю ні палацу, ні куреня, щоб захистити своє бідолашне тіло. Ох і немилосердний же град, він твердий, наче ядра. Ні, це не моя вина, що я тиняюсь по світі в цьому лахмітті, така моя вдача. Чом я не імператор? Ці градини лізуть мені у вуха, наче погані слова. — І він біг далі. — Бідолашний мій носе, — бідкався він, — скоро ти станеш як решето і будеш за перечницю на бенкетах у вельмож, на яких не падає град. — Помацавши щоки, він знову почав: — Вони були б добрими шумівками для кухарів, яким так тепло біля печі. Ах, які ж були підливи колись! Я такий голодний. Мовчи, порожнє черево, не бурчіть, стражденні тельбухи. Де ти, ласкава доле? Заведи ж мене на добру пашу.

І ось, поки він так бідкався, дощ перестав, небо роз’яснилось, засяяло сонечко, і Уленшпігель сказав:

— Добридень, сонечко, єдиний мій друже, зараз ти мене висушиш.

Але йому було холодно, і він усе біг та біг. Раптом він побачив, що дорогою просто на нього мчить рябий пес, виваливши язика і вирячивши очі.

«Це скажений собака!» — подумав Уленшпігель. Він підняв із землі каменюку і поліз на дерево. Ледве схопився він за першу гілляку, як прибіг пес. Уленшпігель жбурнув каменем і влучив йому в голову. Пес зупинився, зробив кволу і марну спробу стрибнути на дерево і вкусити Уленшпігеля, але не зміг, упав і здох.

Уленшпігель не дуже зрадів із цього, бо, злізши з дерева, побачив, що морда в собаки була не суха, як це звичайно буває у скажених псів. Шкура на собаці була добра, і він вирішив, що її можна буде продати, а тому зняв її, вимив, повісив на свій ціпок, висушив на сонці, а потім запхав у свою торбу.

Голод і спрага все більше мучили його. Він заходив на кілька хуторів, але не наважився продати шкуру, бо боявся, що цей пес належав кому-небудь із селян. Він просив хліба, але ніхто йому не давав. Надходила ніч. Ледве тримаючись на ногах від утоми, він зайшов до невеличкої корчми. Там сиділа стара шинкарка і гладила старого пса, що був дуже схожий на того здохлого. Пес гучно хрипів.

— Звідки мандруєш, чоловіче? — запитала його стара. Уленшпігель відповів:

— Я йду з Рима, де вилікував папського пса від нежиті, що страшенно його мучила.

— То ти бачив папу? — запитала вона, простягаючи йому кухоль пива.

— На жаль, — відповів Уленшпігель, спорожняючи кухоль, — він дозволив мені лише поцілувати свою святу ногу і священну пантофлю.

Тим часом старий шинкарчин пес усе хрипів, але не харкав.

— А коли це було? — запитала стара.

— Позаминулого місяця, — відповів Уленшпігель, — я приїхав до папи, бо мене чекали, і постукав у двері. «А хто там?» — запитав архікардинальний[109], архітаємний, архінадзвичайний камерарій його найсвятішої святості. «Це я, ваша превелебність, — відповідаю, — я прибув із Фландрії поцілувати стопу святого отця і вилікувати його песика від нежиті». — «А, це ти, Уленшпігелю! — сказав папа з-за невеличких бічних дверей. — Я був би дуже радий побачитися з тобою, але зараз це ніяк неможливо. Священні декреталії[110] забороняють мені являти перед чужоземцями своє обличчя, коли по ньому ходить бритва». «Який жаль! — вигукнув я. — От нещастя для мене, я ж перся в таку далечінь, щоб поцілувати стопу вашої святості й вилікувати вашого песика від нежиті. Чи ж мені так і вертатися додому?» — «Ні», — відповів святий отець. І тоді я почув, як він гукнув: «Архікамерарію, присунь моє крісло до дверей і відчини внизу віконце». Той відчинив, і я побачив у віконці