Террі Пратчетт - Правда

це репортаж, — сказав Вільям. — З кольоровими ілюстраціями. Якщо, звісно, завтра ми не вилетимо з бізнесу.

— Кольоровими? Ви найняли художника, еге ж?

— Ні. У нас… свої методи, — сказав Вільям, без надії сподіваючись, що Отто говорив серйозно. Він не просто ступив на тонкий лід, а був уже в ополонці.

— Цікаво було би побачити, — сказав Гаррі.

Він вийняв з рота сигару, замислено подивився на її кінчик і знов встромив її в рота. Після чого продовжив уважно роздивлятися Вільяма крізь дим.

Вільям раптом відчув себе вченим, котрий зустрів неписьменного, здатного думати мінімум втричі швидше за нього.

— Пане Король, нам справді потрібен цей папір, — сказав він, коли мовчанка стала нестерпною.

— У тобі щось є, малий де Ворде, — сказав Король. — Коли мені треба, я купую слуг або продаю їх, але ти не схожий на слугу. Ти схожий на людину, здатну розкопати тонну лайна, щоб знайти в ньому голку. І мене це приваблює.

— Послухайте, пане Король, чи не були б ви такі ласкаві продати нам трохи паперу за старою ціною? — сказав Вільям.

— Не можу. Я ж вам пояснив. Угода є угода. Мені заплачено, — коротко відповів Гаррі.

Вільям відкрив рота, але Вернигора поклав руку йому на зап’ястя. Король явно збирався продовжити свою думку.

Гаррі знову підійшов до вікна і став меланхолійно дивитись на паруючі пагорби в дворі. Раптом…

— Ох, тільки погляньте, — промовив він, відступаючи від вікна з виразом неймовірного подиву на обличчі. — Бачите того воза біля воріт?

Вони бачили.

— Я сто разів казав хлопцям: не ставте біля самісіньких воріт вози з вантажем, уже готовим до відправки! Вкрадуть же!

Вільям міг тільки здивуватись: хто ризикне вкрасти будь-що у Короля Золотої Ріки, людини, що володіє всіма тими гарячими купами перегною?

— Це остання партія із замовлення Гільдії граверів, — сказав Гаррі в простір. — Якщо вона зникне просто з мого подвір’я, мені доведеться повернути їм гроші. Треба буде поговорити з вартовим. Він щось останнім часом розлінився.

— Нам час, Вільяме, — сказав Вернигора, знову хапаючи Вільяма за руку.

— Чому? Ми ж іще…

— Як ми можемо вам віддячити, пане Король? — спитав гном, тягнучи Вільяма до дверей.

— Подружки нареченої вдягнуть о-де-ніль, хоча біс його знає, що це таке, — сказав Король Золотої Ріки. — А, і коли я не отримаю від вас вісімдесят доларів до кінця місяця, ви, хлопці, будете в глибокій, — сигара перекотилася з кутка в куток рота і назад, — біді. Головою донизу.

За дві хвилини віз із рипінням полишив двір, супроводжуваний на диво байдужим поглядом вартового троля.

— Ні, це не крадіжка, — категорично сказав Вернигора, смикаючи віжки. — Король поверне тим вилупкам їхні гроші, а ми заплатимо йому по старій ціні. І всі будуть щасливі — крім «Сенсацій», але кого вони хвилюють?

— Мені не сподобались натяки на глибоку, пауза, біду, — сказав Вільям. — Головою донизу.

— Мені, з моїм зростом, і головою вгору буде непереливки, — відповів гном.

Деякий час подивившись услід возові, Король гукнув одного зі службовців і наказав йому принести примірник «Часу» з кошика номер шість. Доки йому вголос читали пожмакану й заяложену газету, він сидів непорушно, і лише сигара перекочувалась з куточка в куточок його вуст.

Згодом його посмішка поширшала, і він попросив службовця прочитати кілька уривків повторно.

— Ех, — сказав він, коли читання було закінчено. — Я таки не помилився. Цей хлопець — природжений розгрібач бруду{20}. Як шкода, що він народився так далеко від чесного, справжнього сміття.

— Мені підготувати чек для Гільдії граверів, пане Король?

— Еге ж.

— Гадаєте, ці двоє повернуть вам гроші?

Зазвичай Гаррі Король не сприймав у служниках подібної поведінки. Вони існували для роботи, а не для обговорення рішень. З іншого боку, Гаррі розбагатів завдяки вмінню побачити проблиск у бруді, тож тямущу людину йому було важко не помітити.

— Якого кольору о-де-ніль? — спитав він.

— О, це один з рідкісних відтінків, пане Король. Щось на кшталт блакитного з натяком на зелений.

— А бувають чорнила такого кольору?

— Я міг би дізнатись. Напевне, вони недешеві.

Сигара знову промандрувала між губ Гаррі Короля. Всі знали, що він обожнював своїх дочок, бо відчував: вони потерпали вже від того факту, що їхній батько мусив двічі поспіль приймати ванну, аби лишитися просто брудним.

— Ми будемо уважно стежити за нашим малим письменником, — сказав він. — Кинь хлопцям кілька монет, нехай візьмуться. Я не хотів би розчарувати Еффі.

Сахариса помітила, що гноми знову пораються біля верстата. Він рідко коли зберігав свій вигляд довше, ніж на пару годин. Гноми вдосконалювали його без відриву від виробництва.

У Сахариси складалося враження, що єдиними інструментами, яких потребував гном, були його сокира та яке-небудь причандалля для добування вогню. За певного вміння це була кузня, з допомогою якої гном міг зробити прості інструменти, з їхньою допомогою — складні, а вже зі складними інструментами гном міг, у певному сенсі, зробити що завгодно.

Двійко гномів наразі порпалися в металевому непотребі, купи якого валялися попід стінами. Кілька залізних котків уже розплавили на метал, і коники-гойданки палали в печі, на якій виплавлявся свинець. Два-три гноми поспішно залишили повітку в якихось таємничих справах, і повернулися з якимись мішками та загадковим виразом облич. Гноми теж добре знають, як використати речі, викинуті кимось іншим — навіть якщо цей інший їх ще насправді не викинув.

Сахариса повернулась була до репортажу про щорічну вечірку «Парубків з Веселого Пагорба», аж раптом якийсь грюкіт і вибух лайки убервальдською (ідеальною мовою для лайки) змусив її кинутись до отвору в льох.

— Все гаразд, пане Крикк? Мені принести совок і віник?

— Бодрожвачски жальтцайт! Ох, фройляйн Сахарисо, вибачте! Нефеликий яма на шляху прогресу.

Сахариса спустилася вниз.

Отто сидів на своїй хисткій лавці. На стіні висіли скриньки з бісиками. В клітках куняли кілька саламандр. У великій темній банці скрутилися земляні вугрі. Але друга така ж банка була розбита.

— Я був незграбний і перекинув її, — пояснив Отто з ніяковим виглядом. — А тепер той дурний вугор запофзайт під лавка.

— Вони кусаються?

— О, найн, це душе ледачі тфарюки…

— Над чим саме ви працюєте, Отто? — спитала Сахариса, обертаючись, щоб придивитись до якогось великого предмета на лавці.

Він спробував затулити його.

— О, це фсе тільки експеримент…

— Спосіб робити кольорові пластинки?

— Йа, але це ще тільки сирий спроба…

Краєм ока Сахариса помітила якийсь рух. Вугор-утікач, знудившись під лавкою, вирішив здійснити вкрай неспішну спробу прориву до нових горизонтів, де вугор може плазувати гордо, як і належить вугреві.

— Краще не… — почав Отто.