Стівен Кінг - Країна розваг

Хід був мій. Я склав слово «сльоза». Воно дало мені шість очок.

* * *

Моя поразка була нищівною, але принаймні, коли Тіна Екерлі розійшлася не на жарт, все сталося відносно швидко. Я повернувся у свою кімнату, всівся в крісло і спробував знову приєднатися до Фродо й Сема на їхньому шляху до Фатальної гори. Але не зміг. Тому згорнув книжку і втупився у вікно, де крізь хвилясті лінії дощу видно було порожній пляж і сірий океан за ним. Зазвичай такий самотній краєвид змушував мене думками повертатися до Венді — де вона тепер, що робить, з ким вона. Я згадував її усмішку, як волосся спадало на щоки, як з-під кардигана (котрих вона мала незліченну кількість) ніжно проступали округлості грудей.

Але не сьогодні. Я зловив себе на думці, що замість Венді згадую Енні Рос, і зрозумів, що непомітно для себе, проте сильно в неї вклепався. Найгіршим у цьому всьому було те, що з цього нічого не вийшло б (вона була років на десять, а то й дванадцять старша за мене). А може, й не найгіршим, а найкращим, бо невзаємне кохання має свої принади для молодих чоловіків.

Місіс Ш. висловила припущення, що святенник-батько Енні був не проти забути минуле, і мені здавалося, що частка правди в цьому є. Я чув, що онуки мають здатність розтоплювати навіть зачерствілі серця, і можливо, проповідник хотів ближче познайомитися з хлопчиком, поки ще є час. Він міг довідатися (від людей, які в нього були скрізь), що Майк не лише інвалід, а ще й розумник. Існувала навіть імовірність, що до нього дійшли чутки про Майкове «бачення», як це називала Мадам Фортуна. А може, я занадто ідеалізував ситуацію. Містер Пекельні Муки міг дозволити Енні жити в будинку в обмін на обіцянку тримати язика за зубами і не провокувати нових скандалів з марихуаною і міні-спідницями, поки він здійснює ключовий перехід з радіо на телебачення.

Розмірковувати так я міг аж до заходу схованого за хмарами сонця і ні в чому не мати певності щодо Бадді Роса. Втім, щодо Енні я точно знав одне: вона не була готова забути минуле.

Я встав із крісла і спустився сходами на кухню, дорогою витягаючи з гаманця шматочок паперу з номером телефону. Місіс Ш. й Тіна Екерлі радісно базікали в кухні. Я набрав номер гуртожитку Ерін Кук, не надто сподіваючись застати її по обіді в суботу. Вона, напевно, була в Нью-Джерсі з Томом, дивилася в Ратґерському футбол і співала командний гімн «Червоних лицарів».

Але дівчина, яка відповіла на мій дзвінок, сказала, що її покличе, і через три хвилини у вусі пролунав голос Ерін.

— Деве, а я збиралася тобі дзвонити. Насправді я хотіла з тобою побачитися, якщо зумію переконати Тома поїхати до тебе разом. Думаю, зумію, але не на наступних вихідних. Може, через одні.

Я подивився на календар, який висів на стіні, й побачив, що то буде перший вікенд жовтня.

— То ти щось з’ясувала?

— Не знаю. Можливо. Я люблю всякі дослідження і в це пірнула з головою. Для певності накопала багато всякої інформації, проте не скажу ж я, що розкрила вбивство Лінди Ґрей в університетській бібліотеці. Але однаково… я дещо хочу тобі показати. Мене це «дещо» дуже непокоїть.

— Чому непокоїть? Як непокоїть?

— Не хочу пояснювати по телефону. Якщо не вдасться переконати Тома поїхати, я покладу все у великий цупкий конверт і відішлю тобі. Хоча я думаю, що вдасться. Він хоче з тобою побачитись, але про моє маленьке розслідування й чути не хоче. Навіть на фотографії не дивиться.

Я подумав, що вона говорить якось дуже загадково, але вирішив не наполягати.

— Слухай, ти чула про євангеліста, якого звати Бадді Рос?

— Бадді… — Ерін пирснула. — «Година сили» Бадді Роса? У мене бабуся цього старого крутія постійно слухає! Він вдає, що витягає з людей цапині шлунки, і стверджує, що то пухлини! Ну ти в курсі, що сказав би Батя Аллен?

— Карні-від-карні, — вишкірився я.

— Отож. А що ти хочеш про нього знати? І чому сам не дізнаєшся? Твою маму налякав бібліотечний алфавітний каталог, коли вона тебе носила?

— Може, й налякав, але я про це не знаю. Просто коли я приходжу з роботи, бібліотека в Гевенз-Бей уже зачинена. Та й навряд чи в них є «Хто є хто»[46]. У бібліотеці тільки одна зала. Але річ не в ньому. Я б хотів дещо знати про двох його синів. Цікаво, чи є в них діти.

— А навіщо це тобі?

— Бо в його дочки один син. Класний малий, але він помирає.

Пауза. Потім:

— Деве, у що ти тепер там вліз?

— Знайомлюся з новими людьми. Приїжджай. Я дуже хочу з вами побачитися. Скажи Тому, що в кімнату страху ми не підемо, будемо триматися подалі.

Я думав, це її розсмішить, але цього не сталося.

— О, він точно буде. Ти його й на відстань тридцяти кроків до неї не підманиш.

Ми розпрощались. Я записав тривалість дзвінка на аркуші правди, пішов до себе нагору і всівся біля вікна. І знову накотила хвиля тих дивних невиразних ревнощів. Чому саме Тому Кеннеді випав шанс побачити Лінду Ґрей? Чому він, а не я?

* * *

Щотижнева газета Гевенз-Бей виходила по четвергах, і заголовок на першій сторінці четвертого випуску жовтня проголошував: «ПРАЦІВНИК „ДЖОЙЛЕНДУ“ ВДРУГЕ РЯТУЄ ЖИТТЯ». Мені здалося, що це занадто. Приписати собі заслугу за порятунок Голлі Стенсфілд я міг повністю, та у випадку з малоприємним Едді Парксом вона була лише частковою. Решта (плюс салют від козирка старої доброї кепки Гові Лейну Гарді) належить Венді Кіґан, бо якби вона не порвала зі мною в червні, я б тієї осені вже був у Даремі, штат Нью-Гемпшир, за сімсот миль від «Джойленду».

Я, звісно, навіть не підозрював, що в порядку денному в мене знову буде порятунок чийогось життя. Такі передчуття були притаманні суто людям на кшталт Роззі Ґолд і Майка Роса. Прийшовши в парк першого жовтня, після ще одних дощових вихідних, я думав лише про майбутній приїзд Ерін і Тома. Небо досі було затягнуте хмарами, проте на честь понеділка дощ припинився. Едді сидів на своєму яблучноящиковому троні перед «Домом жаху» й курив незмінну вранішню цигарку.