Данило Борисович Яневський - Таємниця Михайла Грушевського

організацій та портових робітників Чорного і Балтійського морів». О пів на п’яту вечора М. Грушевський «оповістив сьому сесію Центральної Ради скінченою»[227]. Саме в цю хвилину формально були закриті навіть теоретичні можливості модернізації «України» зразка 1917 р. (так само, як і всієї Російської держави) на демократичних, правових засадах. Закриті майже на століття – аж до державного розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зафіксованого так званою «Біловезькою угодою».

Листопад

Генеральний секретаріат реалізує програму державного перевороту

Діяльність Генерального секретаріату від 2 листопада та наступного місяця є характерною для будь-якої інституції, яка захопила владу незаконно. Такі інституції опікуються, насамперед, встановленням контролю над ситуацією у столиці, над силовими структурами та у воєнній сфері, за потреби – намагаються створити іррегулярні збройні формування, в даному випадку – так зване «Вільне козацтво», переймаються приведенням до присяги на вірність собі очманілих від політичних потрясінь чиновників тощо.

Протоколи засідань Генсекретаріату це виразно засвідчують: головні питання на порядку денному в ті дні – встановлення контролю над збройними частинами на фронтах та Київської військової округи, над Чорноморським флотом, над міліційними підрозділами Києва, над уже «українізованими» частинами, встановлення «зносин» зі Ставкою Верховного головнокомандування у Могилеві та перенесення її «в Чернігів або Ніжин», видання відповідних відозв до населення, спроби поставити під свій контроль банки, органи місцевої влади та самоврядування, суттєве збільшення фінансування військового секретарства, створення національного «військового статуту», запровадження «закордонних паспортів від Української Республіки», власних грошей, формування власної судової системи тощо[228]. Особливих успіхів з причин цілком зрозумілих досягти не вдалося. Так, 1 грудня Генсекретаріат був змушений констатувати стан тотальної анархії на підвладній території – бюрократичним волапюком тих часів це називалося «на місцях не почувають урядової власті».[229]

Ще один напрямок звитяжної діяльності тих днів – спроба сформувати політичну позицію щодо формування уряду у загальноросійському масштабі. Урешті-решт позицію сформулювали таку. Перше: «правительство народних комісарів Петрограда фактично не являється правительством, визнаним навіть більшою частиною населення держави». Друге: уряд за участі ленінської банди формувати можна, але у формі «федеративного правительства» і виключно на основі «однородно-соціалістичній».

Цю позицію підтвердили ще одним урядовим рішенням 17 листопада. Того дня генеральний писар Лотоцький поінформував колег про візит до Києва товариша міністра внутрішніх справ Тимчасового уряду Хижнякова, який запропонував українцям створити новий уряд за участі частини членів скинутого більшовиками кабінету, «представників правительств федеративних країв, але без більшовиків» із осідком у Києві. Колективний розум українського націонал-соціалістичного уряду ухвалив:

– «офіціально входити в переговори» з представником поваленого легітимного уряду «Генеральний секретаріат вважає не зовсім зручним, бо становище Тимчасового правительства зараз зовсім не вияснене і навіть позиція цілком невиразна»,

– «взяти ініціативу в справі утворення центрального правительства в свої руки»,

– новий загальноросійський уряд повинен бути сформований за участі більшовиків яко «однорідносоціалістичний на федеративній основі».[230]

Того ж самого дня М. Порш зробив цю спокусливу пропозицію Й. Сталіну, мотивувавши її кровною близькістю до петроградських заколотників. «Центральна Рада, – запевняв український соціал-демократ Порш російського соціал-демократа Сталіна, – по своєму складу се є власне рада робітничих, селянських та солдатських депутатів». Відповідь Сталіна відома: він відмовився визнати владу УЦР, проголошену нею УНР, зажадав негайного скликання «крайового» з’їзду рад «на Україні» – навіть без участі УЦР. Причина – «представник Раднаркому Росії» вважав УЦР «демократичною установою»! «Це і зрозуміло, – сказав він, – з того, що Центральна Рада зверху приєднує до себе все нові та нові губернії, не питаючи жителів цих губерній, чи хочуть вони увійти до складу України»[231]. Ані Микола Порш, ані провід націонал-соціалістичного Києва на усмішку Кліо уваги не звернув.

Заважали інші важливі справи. Так, наприклад, 19 листопада Мала рада зробила спробу розповсюдити дію «законів» УНР на Південно-Західний та Румунський фронти (тобто на територію сучасної Молдови та Чорноморський флот, що було мотивовано так: ці військові структури «тісно сполучені з командуванням та Військовим секретарством і тому суть одним цілим з територією Республіки».[232]

«Дайош негайний мир!»

Але що важливіше, за тиждень перед історичною розмовою Порша зі Сталіним, а саме 9 листопада, уряд Винниченка «визнав потрібним негайний мир», хоча і застеріг, що заклик нових господарів Петрограда «приступити до неорганізованих переговорів <…> може потягти за собою новий захват част[ини] України ворожими австро-германськими арміями»[233]. Щоправда, то не гріх. Для послідовної політики неорганізованість – річ смертельно небезпечна. Саме тому 21 листопада Генсекретаріат зробив черговий організований крок, підтриманий того ж самого дня двадцятьма дев’ятьма есерівськими голосами «проти 8 неукраїнців» на надзвичайному засіданні Малої ради. Учасників засідання, ясна річ, було «не дуже багато», але це не завадило провести ухвалу – «вести переговори про мир від імені Української Народної Республіки і для переговорів про тимчасове замирення вислати своїх представників на Південно-Західний і Румунський фронти; переговори в цій справі переводити з відома і по змозі в порозумінні з союзними державами» (підкреслення наше. – Д. Я.), які УНР не визнавали і визнавати не збиралися. Наступного дня на обидва фронти вислали офіційних представників Генсекретаріату з відповідними повноваженнями та інструкціями[234]. Ну а цілком і повністю «ворожим австро-германським арміям» всю Україну в організованому порядку здали менш ніж за два місяці. Спеціально уповноваженим саме для цього «делегатам Генсекретаріату» М. Левицькому та М. Любинському доручено «зараз же виїхати до Бреста і дано відповідні інструкції, ухваливши резолюцію (див. додаток до журналу)». Для тих, хто ще не здогадався, відкрию: укладачі цитованої збірки документів спеціальною приміткою зазначили: «додатку в справі немає»[235]. Натомість 2 грудня голова уряду УНР de facto обгрунтував суть місії Левицького – Любинського «необхідністю контролювати діяльність більшовиків»! При цьому Винниченко запевнив присутніх: по поверненні до Києва делегація «розкаже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умов миру ховати не будемо»[236]. Ціна цим словам була такою самою, як і всім попереднім, – минуло трохи більше місяця, як українці підписали в Бресті таємну мирову угоду.

ІІІ Універсал: оголошення громадянської війни

Принципово важливий захід, реалізований 7 листопада, – ухвалення так званого III Універсалу Української Центральної Ради. Нам неодноразово доводилося вказувати і на абсолютно незаконний, нелегітимний характер усіх без винятку таких документів, і на те, що УЦР жодного зі своїх Універсалів, у тому числі і третій, не розглядала і не ухвалювала.

Це абсолютно зрозуміло із протоколу засідання Малої (а не Центральної!) ради від 7 листопада. Відкриваючи те засідання, М. Грушевський, насамперед, зрікся усіх попередніх урочистих і ділових обіцянок:

«Це, що