Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

трохи засоромлено, байдужно стояв якийсь дідуган і ловив з акваріума золотих рибок. Голубий пілот і рожева дівчина розмовляли.

Щоби розім’яти ноги, я зійшов з машини і тільки тут помітив, що небо над стіною незвично чисте. Ані гуркоту вибухів, ані тріскоту пострілів не було чутно. Я осмілів і попрямував до комунікаційної амбразури.

По той бік стіни простягалося цілком рівне поле, розсічене до самого горизонту глибоким ровом. Ліворуч від рову не було видно жодної живої душі, поле там було покрите низькими металічними куполами, схожими на кришки каналізаційних люків. Праворуч від рову біля самого небокраю гарцювали якісь вершники. Потім я помітив, що на краю рову сидить, звісивши ноги, коренастий темнолиций чоловік у металічних обладунках. На грудях у нього на довгому ремені висіло щось на кшталт автомата з дуже товстим стволом. Чоловік повільно жував, щохвилини спльовуючи, і дивився на мене без особливого зацікавлення. Я, притримуючи дверцята, теж дивився на нього, не наважуючись заговорити. Надто вже в нього був дивний вигляд. Незвичний якийсь. Дикий. Хто його знає, що то за чоловік.

Надивившись на мене, він дістав з-під обладунків плоску пляшку, витяг зубами корок, посмоктав з горлечка, знову сплюнув у рів і сказав хрипким голосом:

— Хелло! Ю фром зет сайд?[17]

— Так, — відповів я. — Себто йєс[18].

— Енд гау із іт ґоуінґ он аут зеа?[19]

— Соу-соу, — сказав я, прикриваючи двері. — Енд гау із іт ґоуінґ он гіа?

— Ітс о’кей[20], — сказав він флегматично і замовчав.

Зачекавши якийсь час, я запитав, що він тут робить. Спершу він відповідав неохоче, але потім розбалакався. З’ясувалося, що ліворуч від рову людство доживає останні дні під п’ятою лютих роботів. Роботи там стали розумнішими за людей, загарбали владу, користуються всіма благами життя, а людей загнали під землю та поставили до конвеєрів. Праворуч від рову, на території, яку він охороняє, людей поневолили прибульці з сусіднього Всесвіту. Вони теж загарбали владу, встановили феодальні порядки і повним ходом користуються правом першої ночі. Живуть ці прибульці — дай Боже кожному, але тим, хто в них у милості, теж дещиця перепадає. А миль за двадцять звідси, якщо йти уздовж рову, знаходиться район, де людей поневолили прибульці з Альтаїра, інтелектуальні віруси, які поселяються у тілі людини і змушують її робити все, що їм заманеться. Ще далі на захід знаходиться велика колонія Галактичної Федерації. Люди там теж поневолені, але живуть не так уже й погано, бо його ясновельможність намісник годує їх на забій і вербує з них особисту гвардію Його Величності Галактичного Імператора A-у 3562-го. Є ще райони, поневолені розумними паразитами, розумними рослинами та розумними мінералами, а також комуністами. І нарешті, за горами є райони, поневолені ще кимось, але про них розповідають різні казки, яким серйозна людина не віритиме…

Тут нашу розмову перервали. Над рівниною низько пройшло кілька тарілкоподібних літальних апаратів. Із них, крутячись і перекидаючись, посипалися бомби. «Знову почалося», — пробурчав чоловік, ліг ногами до вибухів, підняв автомат і відкрив вогонь по вершниках, що гарцювали на видноколі. Я рвучко зачинив дверцята і, притулившись до них спиною, якийсь час слухав, як вищать, ревуть і гуркочуть бомби. Пілот у голубому та дівуля в рожевому на сходинках Пантеону ніяк не могли закінчити свій діалог, а індиферентний дідуган, виловивши всіх рибок, дивився на них і витирав очі хустинкою. Я ще раз обережно визирнув у дверцята: над рівниною повільно розпухали вогняні кулі вибухів. Металічні ковпаки відкидалися один за одним, з-під них вилазили бліді, обірвані люди з бородатими лютими обличчями та залізними ломами. Вершники в латах, наскочивши на мого недавнього співрозмовника, почали сікти його на капусту довгими мечами, він кричав і відмахувався автоматом. Уздовж рову просто на мене повз, стріляючи з гармат і кулеметів, величезний танк на трьох гусеницях. Із радіоактивних хмар знову виринули тарілкоподібні апарати…

Я зачинив дверцята і ретельно засунув засувку.

Потім повернувся до машини і сів у сідло. Мені хотілося злітати ще на мільйони років уперед і подивитися на помираючу Землю, описану Веллсом. Але несподівано у машині вперше щось зіпсувалося: не витискалося зчеплення. Я натиснув раз, натиснув другий, потім щосили копнув педаль, щось тріснуло, задзвеніло, хлібні ниви, що колихалися, стали дибки, і я неначе прокинувся. Я сидів на демонстраційному стенді в малому конференц-залі нашого інституту, і всі з благоговінням дивились на мене.

— Що зі зчепленням? — запитав я, озираючись у пошуках машини. Машини не було. Я повернувся сам.

— Це несуттєво! — закричав Луї Сідловий. — Величезне вам дякую! Ви мене просто порятували… А як було цікаво, правда, товариші?

Аудиторія загуділа в тому розумінні, що так, цікаво.

— Але я все це десь читав, — сказав із сумнівом один із магістрів у першому ряді.

— Ну а як же! А як же! — вигукнув Л. Сідловий. — Адже він був у описуваному майбутньому!

— Пригод малувато, — сказали в задніх рядах гравці у функціональний морський бій. — Усе розмови, розмови…

— Ну вже тут я ні при чому, — сказав Сідловий рішуче.

— Аякже — розмови, — сказав я, злізаючи зі стенда. Я згадав, як рубали мого темнолицього співрозмовника, і мені стало недобре.

— Ні, чого ж, — сказав якийсь бакалавр. — Зустрічаються цікаві місця. Ота от машина… Пам’ятаєте? На тригенних куаторах… Це, знаєте, так…

— Отже? — підсумував Пупков-Задній. — У нас уже, здається, почалося обговорення. А може, хтось має запитання до доповідача?

Педантичний бакалавр одразу запитав про поліходову темпоральну передачу (його, бачте, зацікавив коефіцієнт об’ємного розширення), і я тихенько пішов.

У мене було дивне відчуття. Все навколо здавалося таким матеріальним, міцним, реальним. Проходили люди, і я чув, як риплять у них черевики, і відчував вітерець від їхніх рухів. Усі були дуже маломовні, всі працювали, всі думали, ніхто не теревенив, не читав віршів, не проголошував пафосних промов. Усі знали, що лабораторія — це одне, трибуна профспілкових зборів — це зовсім друге, а святковий мітинг — це третє. І коли мені назустріч, шаркаючи підбитими шкірою валянками, пройшов Вибігалло, я відчув до нього майже симпатію, тому що він мав свою звичну пшоняну кашу в бороді, тому що він копирсався в зубах довгим тонким цвяхом і, проходячи повз, не привітався. Він був живий, вагомий і зримий хам, він не помахував руками і не приймав академічних поз.

Я зазирнув до Романа, бо мені дуже хотілось розповісти кому-небудь про свою пригоду. Роман, ухопившись за підборіддя, стояв над лабораторним столом і дивився на маленького зеленого папугу, що лежав у чашці Петрі.