Іван Антонович Єфремов - На краю Ойкумени

дощову пору злива, і навіть не дуже сильна. Каві лише похитав головою, кажучи собі, що коли такий дощ тут вважають звичайним, то, безсумніву, їм доведеться зазнати в країні чорних зовсім незвичайних пригод. Етруск не помилився у цьому здогаді.

На другий день путі раптом почувся гавкіт собаки. Із серпанку від випарів, у якому зникала далина, виступили довгі огорожі, за ними ховалися низенькі курені кочовиків.

Прибулих оточила юрба людей, одягнених у фартухи із шкіри. Вилицюваті обличчя були непривітні, вузькі темні очі недоброзичливо дивилися на єгипетську зброю в руках колишніх рабів. Але знак, який дав нубієць, справив на них дуже гарне враження. З натовпу вийшло п'ять чоловік, прикрашених чорними і білими перами, у високих зачісках, що їх підтримувало кругле плетиво з черешків листя.

Мову кочовиків розуміли нубійці — прибулі скоро сиділи у тісному колі слухачів, попиваючи кисле молоко. Раби-нубійці розповідали свою історію. Перебиваючи один одного, вони схоплювались у запалі, і кочовики хором здивованих вигуків супроводжували їх розповіді. Прикрашені перами вожді тільки плескали себе по стегнах.

Кочовики відрядили шість чоловік з десятьма ослами для допомоги чужоземцям у дорозі. Вони мали провести загін до великого селища осілого народу, яке знаходилося на березі річки, що ніколи не пересихала, і до якого треба було йти сім днів на південний захід.

Носилки переробили й укріпили на чотирьох ослах, інші тварини повезли воду, кисле молоко і сухий сир у міцних шкіряних мішках. Люди, вільні від вантажу, могли тепер робити великі переходи — не менше ста двадцяти тисяч ліктів за день.

Дні минали один за одним. Під палаючим сонцем, що сліпило очі, лежав безмежний степ, то знемагаючи в гарячій тиші, то котячи за вітром широкі хвилі трав. Колишні раби все далі заглиблювались у дикі простори півдня, які наповнені численними стадами тварин. Спочатку незвиклі люди не розуміли, що то за табуни проносилися повз них чи були напівсховані у траві — виднілися спини, стирчали роги, короткі й зігнуті, або довгі й прямі, як списи, або ж закруглені спіраллю. Потім навчилися розрізняти їх породи — довгорогих ориксів, здоровенних і смирних червоних оленів-биків, кошлатих гну з потворною горбоносою мордою, дивних, вухатих антилоп завбільшки з невеличке теля, які танцювали на задніх ногах під деревами.[88]

Жовта дуже висока трава з цупкими стеблами шелестіла навколо, наче неосяжний лан. Її простори, золотіючи під сонцем, були вкриті смугами свіжої зелені вздовж сухих річищ, і баюр, які тепер наповнилися водою. Вдалині втикалися в степ голубі і фіолетові відроги гір, що валами здіймалися над горизонтом.

Дерева то ставали частішими, скупчуючись у високі острови, які темніли над травою, то знову розбігалися на всі боки далеко одно від одного, як зграя сполоханих птахів. Найчастіше це були такі самі зонтоподібні дерева, які вразили Каві при його першому знайомстві з золотим степом, — колючі стовбури розгорталися від кореня широкою воронкою, нагадуючи конуси, перевернуті вершиною вниз. Інколи у дерев були товщі і коротші стовбури, які так само розгортались у безліч гілок, і тоді їхні крони, густі й темні, були схожі на широкі зелені куполи або перекинуті чаші. Пальми далеко виділялись своїми парними розсохами гілок з розтріпаними, схожими на ножі, перами темного листя на кінцях.

Каві помічав, як з кожним днем негри і нубійці, незграбні і нетямущі у Та-Кемті або на воді великої ріки, тут ставали дедалі сильнішими, рішучішими і впевненішими. Похмурий етруск помічав, що хоч його авторитет ватажка і залишається непохитним, але сам він втрачає впевненість у собі на цій чужій землі з невідомими для нього законами життя.

Лівійці, які так добре показали себе в пустині, тепер здавалися безпорядними. Вони боялися степу, населеного тисячами звірів, у траві їм ввижалося безліч небезпек, на кожному кроці супроводили їх нечувані загрози.

Дорога й справді була нелегка. Траплялися зарості трави,[89] шишки якої викидали мільйони дрібних колючок, що впивалися в шкіру, і вона починала нестерпно свербіти й гноїтись. Безліч хижаків ховалося в жарку пору дня під дерева. Інколи в тіні, яка здавалася чорною печерою, між жмутками яскраво освітленої трави з'являлася гнучка плямиста фігура леопарда.

Негри навдивовижу спритно підкрадалися до червоних антилоп, і колишні раби завжди мали багато соковитого смачного м'яса; вони все більше міцніли від ситої їжі. Коли вдалині з'являлося безліч сіро-чорних здоровенних биків[90] з широкими, опущеними вниз рогами, негри-подавали тривожний сигнал, і загін поспішно відступав до найближчих дерев, рятуючись від цих страшних жителів африканських степів.

Провідники, мабуть, неточно знали відстань: подорожні йшли вже дев'ять днів, а ознак людського житла все ще не зустрічали. Рука лівійця загоїлася, негр з поламаною ногою вже сидів на носилках і ввечері на спочинку весело підскакував і смішно шкутильгав навколо вогнища, радуючи товаришів тим, що одужує. Тільки Пандіон все ще лежав безмовний і байдужий, хоч тепер Кідого і Каві примушували його більше їсти.

А буйне життя степу все більше розцвітало навколо від дощів.

Мільйони комах лунко дзвеніли і дзижчали над травою, яскраві птахи мелькали синіми, жовтими, ізумруднозеленими та оксамитночорними видіннями серед плетива сірих корячкуватих гілок. У жаркому повітрі все частіше лунали гучні крики маленьких дрохв: «мак-хар! мак-хар!»

Каві ближче побачив велетнів Африки.

Над травою частенько пропливали тихі й спокійні сірі громаддя слонів, здоровенні шкірясті вуха настовбурчувалися в бік людей, блискучі білі бивні чітко виділялися поруч звивистих темних хоботів. Сильні тварини подобалися етруску — їхня мудра поведінка дуже різнилася від тривоги антилоп, злоби носорогів, напруженої гнучкості хижаків. Інколи людям удавалося підглядіти величних гігантів на відпочинку: стадо, сховавшись у затінку дерев, стояло нерухомо, збившись докупи. Велетенські старі самці низько схиляли свої лобаті, з важкими вигнутими бивнями голови; самки, з більш рівними лобами, під час сну тримали голови вище. Одного разу ті, що йшли попереду, натрапили на одного старого слона. Гігант спав, стоячи прямо під пекучим сонцем. Він заснув, мабуть, у затінку, потім сонце пересунулося, а слон, розіспавшись, не відчував спеки. Каві довго любувався могутнім велетнем.

Слон стояв, як статуя, трохи розставивши задні ноги. Опущений хобот, був зігнутий у кільце, маленькі очі закриті, тонкий хвіст звисав із спадистого заду. Товсті, вигнуті бивні грізно стирчали наперед, кінцями широко розходячись в один і другий бік.

Там, де дерева були рідшими, часто зустрічалися незвичайні на вигляд тварини. Їхні довгі ноги несли коротке тіло з крутою, спадистою назад спиною. Передні ноги були значно довші від задніх. Спина від масивних плечей і широких грудей переходила в надзвичайно довгу, витягнену