Аркадій Григорович Адамов - Зашморг

якимось довірливим і глузливим одночасно: — Скаржився на тебе. Допомоги громадськості не приймаєш, не спираєшся. І, виявляється, взагалі не вмієш працювати. Замінити тебе вимагав.

— А він вам не пояснив, як треба працювати? — весело запитую я.

— Пояснив, пояснив, не бійся, — задоволено буркоче Кузьмич. — І звіт про зроблену роботу теж зажадав. Одне слово, ось так. А телеграма буде тобі завтра пранці. Передай черговому, щоб відразу повідомив мені, куди ти вилетиш. Попередимо товаришів. Ну, бувай здоровий.

Я вішаю трубку.

І певний час перебуваю у якомусь лагідному, щасливому стані. Невже ми з Кузьмичем помирилися?

Цей день тягнеться нестерпно довго. Так буває завжди, коли рахуєш години й хвилини, коли тебе гризе нетерпіння.

А надвечір у санаторії з'являється Дагір: Відкрито з'являється і розшукує мене. Він теж дозволив собі розшифровку. Ми йдемо у віддалений куток саду. Тут зараз зовсім порожньо. Надвечір похолоднішало. По-моєму, от-от піде сніг. Тут це, кажуть, теж буває.

— Ну, так от, — каже Дагір. — Зранку сиджу у вас тут в канцелярії і в архіві. Спина заболіла. Курити теж не можна.

— А ти обідав? — не витримую я.

— Аякже, — киває Дагір. — І навіть устиг дещо довідатися через Москву.

— Ого! Значить, знайшов?

— Неодмінно. Ім'я — Павло. Це правильно. А прізвище — Постников. Місце проживання — Горький.

— Та ну?

— Звичайно. Сам вибирав. Батьки у нього там. Мати.

— Що значить «сам вибирав»?

— О! — Дагір багатозначно піднімає палець. — От про це я і дзвонив до Москви. Адже хлопець судимий. Частина друга статті двісті шостої.

— Та-ак… Злісне хуліганство?

— Звичайно. І ще втеча.

— Оце подаруночок, — задумливо кажу я. — А Віра, бідолашна, нічого, ясна річ, не знала. Ну що ж. Завтра лечу до Горького.

Розділ VIII

ГОСТЮВАННЯ У ТІНІ

У Горькому все біле від снігу. Сімнадцять градусів нижче нуля. Якщо врахувати, що всього лиш три чи чотири години тому у Тепловодську температура була плюс п'ять, то перепад виходить досить значний. А тут іще й заметіль, що закрутила, як тільки наш літак приземлився. Але нам пощастило, ми, виявляється, потрапили у «вікно» між двома хуртовинами. Тільки тому Горький нас і прийняв, а всі інші літаки перед нами відсилали і, очевидно, ще довго після нас будуть підсилати бог зна до яких міст.

Із літака хистким трапом ми сходимо поволі та обережно, відчуваючи незвичайну слабість у ногах і легке запаморочення. І тут нас періщить крижаний вітер такої сили, що ми конвульсивно хапаємось за поруччя трапа. Від такого вітру та ще й морозу мій плащ врятувати не в змозі. Та чи міг я подумати, що мене раптом закине сюди!

Зустрічають мене Слава Волков та Гарик Смирнов, молоді інспектори карного розшуку, які самі ще до ладу не знають, чому я звалився на їхню голову.

Дорогою до готелю я докладно розповідаю про смерть Віри, про неї саму, про її взаємини з Павлом і про наш шлях до нього — довгий, звивистий, небезпомилковий. Але тепер уже, судячи з усього, помилки не буде, і шлях свій ми тут, у Горькому, повинні завершити.

Вранці я іду до управління.

Морозно, сонячно, під ногами рипить сніг, від його нестерпної білості боляче очам.

Пальто, яке хлопці ще вчора на мене напнули, муляє, ледве застібається, але яке ж щастя, що воно в мене взагалі є. Цікаво, самі хлопці здогадалися чи їм підказав Кузьмич. Скоріше всього, він, інакше вони не роздобули б пальта спеціально на такого здорованя, як я.

Час від часу мені доводиться запитувати дорогу. Нарешті підходжу до високого строгого будинку із знайомим написом. Це — наше управління. Перед ним на невеличкому, ледь підвищеному над тротуаром майданчику вишикувалися машини.

Піднімаюся широкими сходами й у довгому коридорі, застеленому гарного доріжкою, відшукую кабінет Слави Волкова. Машинально дивлюсь на годинник. У такій обстановці й самому хочеться бути діловитим і точним.

У кабінеті, крім господаря, присутній ще один чоловік, середніх років, у ретельно підігнаній формі, з погонами капітана.

— Знайомтеся, — каже Слава, підводячись і потискуючи мені руку. — Це Василь Іванович Чумічев, наш дільничний інспектор, знає твого Постникова, як рідного. А це, Василю Івановичу, товариш із Москви, Лосєв Віталій Семенович. Заради цього Постникова до нас і завітав.

Після церемонії знайомства Слава оголошує:

— Ну, ви, товариші, залишайтеся тут, погомоніть, а мені у справах треба відлучитися.

Слава при цьому жахливо окає, і вухо моє так швидко не може до цього звикнути, щоб не помічати; Крім того, окає і Василь Іванович, тільки басовитіше:

— Поганяй, поганяй…

Коли за Славою зачиняються двері, я запитую:

— То хто ж він такий, цей Павло Постников?

— Чого вже там говорити, мали з ним клопіт, — хитав головою Василь Іванович. — Великий клопіт. Насамперед зв'язки, звичайно. Ще до арешту. Ну, з найбільшими, розумієш, шибайголовами воловодився. І, звичайно, то одне, то інше неодмінно втне. Я вже з ним морочився, я реагував. Ну, сил немає. Дрібне все, щоправда. Спочатку — дріб'язок. А одного разу, пригадую, він мені, шельма, й каже: «Хоч би війна, дядю Васю, почалася абощо. От би я там подвигів наробив. Бо ви мені зараз поперек шляху стоїте». І сміється, розумієш. А я як почув, то аж задихнувся. «Ах, ти, — кажу, — щеня. Та ти у батька свого спитай, у матері, що вони за війну пережили, про його поранення спитай, про її сльози». А він мені: «Ну й що? Вони пережили, і ми переживемо». І все сміється, головне. Ну, тут я вже його на сім діб без пощади оформив.

— За що ж?

— За що? Доповім. Ось що втнув, — продовжує Василь Іванович. — У Сергійка Савина, дружка його нерозлучного, щеня сусідка прибила. Курчат воно, мовляв, у неї тягало. Ну, щеня й здохло. Непорядок це, ясна річ. І громадськість могла б за всією формою засудити. Я її завжди на такі-от аморальні факти орієнтую, а не до чужих горщиків ніс сунути або під чужу ковдру.

— А що цей Сергійко?

— Та не Сергійко, а Пашка. Йому, значить, більше за всіх треба. Він, розумієш, за те цуценя біля сусідчиних вікон — своя хатка у неї — два оберемки хмизу облив бензином та й підпалив. І крик на весь квартал зчинив: «Пожежа!» Ну, тітка Мар'ївна, ясна річ, перелякалася на смерть, з хати як дремене і з ґанку — сторчака. Ногу мало не зламала. Народ, звичайно, прибіг. Ну, що ти будеш робити? Формене хуліганство, звичайно. А Пашка мені у відповідь: «Виховна акція». Чув? «Ну, — кажу, — от я тобі зараз теж