Сергій Бут - Листи з того світу

сталося, що я забув те, що знав із перших днів роботи, — досі не збагну, але сьогодні кілограми картоплі перетворилися на шкварки. Добре, що Марина носить окуляри, інакше її очі полізли б на лоба.

— Багрію, це останнє китайське попередження! — просичала вона крізь зуби і пригрозила: — А з цим роби, що хочеш, але якщо хтось помітить — начувайся!

На щастя, серед нас був досвідчений фастфудівець Сашко, який розтлумачив слова Марини. Довелося мій ґандж розфасовувати по два-три шматочки в кожну порцію, аби не списувати його як брак. Словом, зміна стала найгіршою з усіх, що були досі. Крім того, вона вичавила з мене всі соки, тож коли зателефонувала Ксеня, розмова вийшла короткою — я мріяв тільки про диван.

Цієї ночі я спав дуже міцно, і якби не втома, то я, мабуть, зауважив би ледь чутне човгання вгорі…

3

У понеділок зранку я подався на Мартовича в Галицький відділок міліції вмовляти капітана не закривати справу. Я постукав у двері кабінету і, дочекавшись відповіді, несміливо зайшов усередину. Правоохоронець сидів за столом і, схоже, був не в захваті від моєї появи.

— Доброго ранку!

— Клянуся званням, так і думав, що це ти! — відклавши горнятко з чаєм, сказав він. — Що сталося? У мене питань по справі нема — закриватиму.

Помітивши, що саме ця фраза мене занепокоїла, капітан умить посерйознішав.

— Ти чого побілів? Усе гаразд, малий?

— Не гаразд. Не спішіть закривати справу.

— Із якого дива? — оторопіло спитав він і підніс до рота горня.

— Мою хазяйку вбили.

Чолов’яга мало не вдавився, вихлюпнувши чай на стіл.

— От дідько! — не втримався він у рамках офіційної бесіди. — Ти що здурів? Звідки такі висновки?

Я поділився з правоохоронцем своєю версією, приховавши при цьому значення залишеного Ельзою Олександрівною повідомлення та його адресата.

— Подумайте, — не вгамовувався я, — хіба буде людина перед смертю виписувати що-небудь на своєму тілі?

— Слухай, малий, ти, певно, фільмів надивився. Це не доказ, це твоя фантазія.

— Ельза Олександрівна постійно стверджувала, що вгорі хтось ходить, а та квартира пустує десятиліттями. Хіба це не дивно, враховуючи, що вона в самісінькому центрі Львова?

Нарешті очі капітана перестали бігати й зосередилися на одній точці, очевидно, я достукався до нього.

— Чорт, а це версія! Клянуся званням!

— Мені зараз в університет треба, а після обіду я б з вами…

— Будеш повертатися — зазирни. Якщо нікуди не викличуть, то сходимо подивимося на твоїх сусідів.

Я втішився, подякував правоохоронцю й покинув відділок. Гуляти було ніколи — з таким відвідуванням пар мене могли відрахувати. Я поспішив на зупинку, аби встигнути на лекцію проректора Олега Йосиповича, який не терпів прогульників.

В аудиторії, у якій я з’явився разом із дзвоником, однокурсники вже сиділи на місцях. Проректор готувався до вступу, але дозволив мені зайти. Місце Павла пустувало.

— Де твій друг? — спитав я Петрика, падаючи поряд.

— Прихворів. Температура, — пояснив товариш.

— Зрозуміло…

Бесіду урвав викладач — він плеснув у долоні, привертаючи увагу студентів.

— Отож, сьогоднішня лекція присвячується…

Олег Йосипович відрізнявся від інших лекторів сукупністю фізіологічних особливостей, що допомагали йому тримати студентство у фарватері пильності. Його ліричний баритон гіпнотично впливав на слухачів, тому всі сиділи тишком-нишком. Високий зріст і довгі руки, що зазвичай супроводжували мовлення активною жестикуляцією, притягували до себе нашу увагу. Ну і, ясна річ, штиль в аудиторії упродовж усієї лекції професор підтримував завдяки своєму чималому досвіду у викладацькій діяльності.

Занотувавши розповідь Олега Йосиповича й дочекавшись закінчення пари, курс рушив до іншої аудиторії. Залишилося досидіти ще два заняття.

Після навчального дня я відразу подався у відділок. Та поспішав я даремно — капітана на місці не було, про що мене сповістив черговий на вході. Довелося чекати слідчого у вестибюлі. Маючи купу вільного часу, я взявся за вивчення сьогоднішньої лекції Олега Йосиповича. Коли текст було подолано, зателефонував Оксані та потеревенив із нею п’ятнадцять хвилин. Урешті-решт прийшла черга ознайомитися з «дошкою пошани» злочинців, які перебували в розшуку.

На стенді висіли фотографії переважно представників сильної статі, але були й винятки. На щастя, знайомих серед цієї публіки я не побачив, тож, роздивляючись усіх за другим колом, занурився в читання анотацій під кожною знимкою. Дізнаватися подробиці злочинів було значно цікавіше, ніж розглядати обличчя зловмисників. Були тут і аферисти, які заборгували банкам, і злодюжки з Краківського базару, й такі, яких розшукували за тяжкі злочини.

— Не турбуйся, мене ще не шукають, — пролунав голос із-за спини.

Я розвернувся й побачив перед собою Гримчака.

— Ти що тут робиш? — поцікавився однокурсник.

— Викликали у справі хазяйки. А ти? — поспішив я відвести розмову від наболілої теми.

— До брата ходив. Ну що, вдаримо по каві? — запропонував Ростик.

Від зайвих розмов мене врятував капітан, дуже вчасно з’явившись у холі відділку.

— Вибач, іншим разом, слідчий прийшов.

Я швидко попрощався з Гримчаком і кинувся на перехоплення капітана. Міліціянт не пручався, і ми без зволікань рушили на Соборну.

Коли ми опинилися у дворику, бесіда двох літніх сусідів, які зустрілися на загальному балконі, щоб разом посмалити, миттю припинилася. Старигані стихли, спостерігаючи з висоти другого поверху, як чоловік при погонах і їхній молодий сусід прямують до входу. Один із них, що був убраний у спортивні рейтузи й теплу куртку, подався за нами назирці уздовж балкона. Благо, виходу з нього до мого під’їзду не було, тому я спокійно йшов за капітаном, не переймаючись тим, що дід наздожене нас на сходах. Однак курець наступив нам на п’яти запитанням:

— А… А шо сі стало, пане поліцаю? — спитав він на діалекті Галичини початку минулого століття.

Слідчий зупинився й задер голову догори.

— Ніц, лячного, вуйку. Клянуся!

«А капітан — міцний горішок, тільки забагато клянеться», — подумалося мені.

Я ступив за ним у під’їзд. Чи причиною тому стали наші наміри, чи моя бурхлива фантазія, але мій спокій розгойдався. Із кожною пройденою сходинкою я відчував, як маліє моя відвага. Здавалося б, поруч особа, наділена владою та повноваженнями, але щось підказувало, що міліціянт так само беззахисний, як і я.

У тому, що небезпека криється у восьмій квартирі, я вже не сумнівався.

Залишилося дізнатися, яка вона з себе. Поки я розмірковував, капітан піднявся на останній поверх і підійшов до дверей. Перед тим як постукати, він чомусь глянув на мене й лише потому приклався до дверей кісточками пальців. Ми завмерли в очікуванні дива, що для кожного було своїм: я сподівався почути якісь кроки, а капітан, мабуть, мріяв про нескінченну тишу. Пощастило міліціянтові. Відчувши, що моя версія руйнується