Сергій Бут - Листи з того світу

— Стоп! — вигукнув я.

Павло відсмикнув руку від клямки, мов від розпеченого заліза.

— Туди не можна.

Такого лаконічного пояснення для приятеля виявилося недосить. Він запитально глянув на мене.

— Я опечатав цю кімнату, принаймні на рік. Із поваги до покійної.

— О’кей, тоді на кухню.

Не чекаючи запрошення, Павло прошмигнув повз нас у згаданому напрямку. Ми з Петром перезирнулися.

— Як ти його терпиш? — жартома спитав я.

— Уже звик. Ми ж із першого класу знаємося.

— У тебе до нього імунітет, — докинув я, усміхаючись.

Із кухні прорвався голос Павла.

— Я все чую!

Ми усміхнулись і попрямували за ним.

Хмари давно опустилися до землі, й місячне сяйво ніяк не могло прокласти собі шлях крізь їх товщу. Коли б не вулична ілюмінація, то вигляд із вікна був би гнітючий.

— От, що значить центр! — сказав Павло, стоячи біля вікна з чашкою кави. — Куди не глянь — усюди світло. Не те, що з нашого гуртожитку.

Ксеня з Петром усміхнулися. Павло продовжував виголошувати оди помешканню, та несподівано переключився на колекцію джезв, що, певно, намуляла йому очі.

— Слухай, Багрію, а чого в тебе стільки тих турок?

Петро з Оксаною, мов за командою, задерли голови до креденса.

— Ага, я теж помітив, — уклинився Петро.

— Хіба я вам не казав? — спитав я, обвівши присутніх поглядом.

Оксана відвела очі — вона єдина знала правду.

— Хазяйка ворожила, — пояснив я.

Петро так здивувався, що аж рота роззявив, а Павло, ніби нічого й не було, видав:

— Гм… Цікаво, але я в такі дурниці не дуже вірю.

Як же мені хотілося підтакнути йому в цей момент!

— А я вірю! — твердо мовив Петро. — Коли я був у шостому класі…

— Та знаємо ми твою історію про привид у тітчиній хаті! Ходімо вже — пізно.

Друзі заметушилися, і за якусь мить ми з Оксаною залишилися самі.

Ми поскладали все на місця й рушили до кімнати. Дівчина заснула, ледь торкнувшись головою подушки. Я тільки позаздрив такій вправності, згадавши, як важко це дається мені на новому місці. Та я не засмутився — о такій порі дуже зручно зводити баланс запланованих і виконаних справ. У більшості випадків сальдо моєї діяльності на кінець дня було дебетовим, а те, що залишалось у кредиті, переносилося на найближчий час. Це було запорукою успіху. Щоправда, уже кілька днів у цій системі підрахунків відбувався збій. Дані не сходились і, найгірше, я досі не міг виявити помилку. Розбираючись у цих хитросплетіннях, я й не помітив, як думки опинилися в тенетах дрімоти.

Я — у дивному лісі, де замість дерев — чагарі ліщини. Гілки проростають просто з-під ніг, захоплюючи єдину стежину, що нею доводиться пробиратися крізь хащі. Ще трішки, і ця в’язниця поглине мене і, якщо не протидіяти, можна залишитися її бранцем назавжди.

Я щосили починаю ламати чіпке гілляччя.

Сухе патиччя тріщить, мов крига навесні, ліс наповнюється звуками цього хрускоту… Хрускіт!

Я вириваюся з полону сновидінь.

Оксана спить.

«Господи, хрускіт!» — як я раніше не здогадався?

Намагаючись не розбудити Ксеню, я прошмигнув до коридору, а звідти — до кімнати Ельзи Олександрівни. Здавалося, серце хотіло мене обігнати — так швидко калатало в грудях. Я різко висунув шухляду та взяв ручку, яку поклав туди вдень.

«Чорт забирай! Цього не може бути!.. Який же я телепень!»

За спиною рипнули двері. Я мерщій озирнувся й побачив сонну Оксану.

— Господи, ти чого підкрадаєшся?

— Прокинулась, а тебе нема. Що ти тут робиш?

— Згадав дещо, — заспокоїв я дівчину, ховаючи ручку в шухляду. Повертайся, я зараз.

Ксеня залишила мене самого. Тривога стрімко мчала тілом, породжуючи сумніви щодо версії самогубства хазяйки. Саме у сні вдалося викристалізувати думку, що непокоїла останнім часом. Саме хрускіт сухих гілок нагадав звук кулькової ручки, на яку я наступив, намагаючись допомогти Ельзі Олександрівні вибратися з обіймів смерті.

Спантеличений її вчинком і написом на руці, я не надав ваги цій дрібниці.

Як виявилося згодом, саме в ній зачаїлася правда…

Інтуїція не підвела. Жоден самогубець не доводитиме перед смертю свою правоту. Самогубцю байдуже! Щонайбільше, залишить передсмертну записку з поясненнями свого вчинку, але аж ніяк не розписуватиме тіло якимись посланнями, ще й латиною. Не було жодних сумнівів у тому, що Ельза Олександрівна знала відповідь на моє питання від самого початку, але тримала її в таємниці, щоб видати в найбільш підходящий момент. Так само я не сумнівався, що хтось утрутився у її плани…

Тільки цей «хтось» не подумав, що тендітна жінка, затиснена смертельними лещатами, знайде в собі сили дістати з кишені ручку і в останній момент написати на руці лише мені відоме словосполучення, значення якого дивним чином знала і вона. Той «хтось» не спрогнозував, що цей «сигнал» стане основним доказом насильницької смерті жінки. Було очевидно: Ельзу Олександрівну позбавили життя навмисне!

Світ перевернувся догори дриґом! Із мого відкриття випливало два висновки: ворожка пішла зі світу не сама; вона знала місце поховання мого тата, а отже…

О, Господи! Життя в потойбічності існує!..

Я не знав, котре з цих одкровень мене більше приголомшило, але вони обидва викликали сильне запаморочення.

Тишу кімнати заколисувало ритмічне дихання Оксани — вона знов поринула в сон.

Я не хотів лягати, тож підійшов до вікна.

Ніч разом із негодою розігнала з площі людей, утім мою увагу прикував костел в ілюмінації. Насолодившись нічним виглядом церкви, погляд перестрибнув на інші архітектурні пам’ятки й обнишпорив усе, що було в полі його досяжності. Усюди панували тиша та спокій. Аж раптом з-під темної стіни монастиря на освітлену ділянку вийшов чоловік і зупинився, дивлячись просто на мої вікна. Це було так несподівано, що я відскочив від вікна. Серцебиття значно прискорилось, а тілом пробіг холодок. Трохи заспокоївшись, я знову припав до шиби: площа спорожніла, перехожого ніби вітром здуло. Я кинувся до шафи, де зберігав іще батьків польовий бінокль, але повернувшись із ним до вікна, нічного перехожого так і не виявив.

Попри те, що я давно виріс зі штанців початківця, робота в «Мак-Дональдсі» ставала більш каторжною. Як наслідок, почав помилятися. Якщо субота пройшла без ексцесів, то в неділю я напартачив. Ніч напередодні виявилася непростою: спати з думкою про те, що в сусідній кімнаті скоєно злочин, було вкрай важко. Поступово ця гадка інфікувала собою інші, й на ранок у голові вирувала епідемія домислів.

Коли прийшла моя черга смажити картоплю, я думав про що завгодно, тільки не про неї. Як