Стівен Кінг - Що впало, те пропало

— Я скоро поїду.

«КінгЕйр» ширяє край посадкової смуги, уже всього за декілька футів над матінкою землею. Ходжес вказує на нього великим пальцем.

— Бачите цей літак, сер? Людина, яка на ньому прилітає, — та ще падлюка. Багато людей її шукають уже не один рік, й ось вона тут.

Хлопець у комбінезоні обмірковує його слова, поки та ще падлюка саджає літак, про що свідчить лише хмарка сірувато-блакитного серпанку, що вирвався з-під шасі. Вони проводжають його поглядом, поки він заїжджає за будівлю «Зейн Авіейшн». Потім людина в комбінезоні — імовірно, механік — повертається до Ходжеса.

— Ви з поліції?

— Не зовсім, — відповідає Ходжес. — Але щось таке подібне. А ще я знаю президентів. — Він простягає руку трохи зігнутою долонею вниз. Між пальців визирає краєчок п’ятдесятидоларової купюри.

Механік тягнеться за нею, але невпевнено зупиняється.

— У мене будуть неприємності?

— Ні, — каже Ходжес.

Механік бере півсотні.

— Я маю підігнати для нього он той «Навігатор». Саме туди, де ви припаркувалися. Я лише тому вас і потурбував.

Подумавши, Ходжес вирішує, що це не така вже й погана ідея.

— То ж чому б вам не зробити це? Поставте його поряд із моєю машиною, а потім хвилин на п’ятнадцять займіться якоюсь іншою справою.

— Авжеж, в ангарі «А» завжди справ вистачає, — погоджується людина в комбінезоні. — Гей, а ствола у вас випадково при собі немає?

— Ні.

— А в того хлопця в «КінгЕйрі»?

— Він теж без зброї. — Скоріш за все так і є, але якщо раптом станеться неймовірне, і у Меддена таки буде при собі зброя, вона, мабуть, лежатиме в сумці. А навіть якщо і в кишені, у нього не буде шансу її дістати, а тим паче скористатися. Ходжес сподівається, що ніколи не втомиться від веселощів, але в нього немає навіть найменшого бажання вляпатися в лайно, подібне до перестрілки біля кораля О-Кей[47].

Він чує розмірене, наростаюче гудіння пропелерів «КінгЕйра», який підрулює до будівлі.

— Підганяйте «Навігатор». А потім…

— Так, так, ангар «А». Щасти.

Ходжес вдячно киває.

— Доброго дня вам, сер.

6

Ходжес стоїть ліворуч від дверей, запхнувши праву руку до кишені спортивної куртки, насолоджуючись прохолодою тіні й ароматним літнім повітрям. Серце його б’ється трішки швидше, ніж зазвичай, але це нічого. Так і має бути. Олівер Медден із тих злодіїв, які грабують із комп’ютером, а не з пістолетом (Холлі виявила, що в цього товариського мазефакера вісім акаунтів на «Фейсбуці» під різними іменами), але не можна втрачати пильність. Це вірний шлях нажити собі неприємності. Ходжес слухає, як Медден заглушає мотори «КінгЕйра», і уявляє, як він заходить до терміналу цього маленького, майже непомітного ОНО. Ні, не просто заходить, а викроковує. З підскоком у ході. Підходить до стійки домовитися, аби його цінний турбогвинтовий літак помістили до ангара. І заправили? Можливо, не сьогодні. У нього плани в цьому місті. Цього тижня він купує ліцензії казино. Або так він гадає.

Під’їжджає «Навігатор», блимаючи хромом на сонці, на гангстерському тонованому склі відбивається фасад будівлі… і сам Ходжес. Погано! Він тишком відступає подалі ліворуч. Людина в комбінезоні виходить і, махнувши Ходжесу, прямує до ангара «А».

Ходжес чекає, розмірковуючи, чого може бажати Барбара, такого, що може бути досить важливим для симпатичної дівчинки з купою друзів, аби вона захотіла наблизитися до людини, яка їй за дідуся зійде. Чого б вона не хотіла, він буде намагатися їй це дати. А чому б і ні? Він любить її майже так само сильно, як Джерома й Холлі. Вони вчотирьох разом пройшли крізь вогонь і воду.

«Але про це потім, — спинив він себе. — Наразі важливіше за все Медден. Не зводь очей із мети».

Відчиняються двері, і виходить Олівер Медден. Він насвистує, і справді, у його ході є цей підскок містера Успішність. Медден щонайменше дюйми на чотири[48] вищий за такі собі немаленькі шість футів два дюйми[49] Ходжеса. Широкі плечі, легкий літній костюм, комір сорочки розстебнутий, приспущена краватка теліпається. Красиві точені риси обличчя — щось середнє між Джорджем Клуні та Майклом Дугласом. У правій руці він тримає портфель, на лівому плечі висить сумка з нічним приладдям. У нього була зачіска з тих, які роблять у салонах, де до майстра треба записуватися за тиждень.

Ходжес виходить уперед. Дещо завагавшись між ранком і днем, просто бажає Меддену доброго дня.

Медден повертається, посміхаючись.

— І вам того ж, сер. Я вас знаю?

— Ні, містере Медден, — відповів Ходжес, відповідаючи посмішкою на посмішку. — Я тут через літак.

Посмішка трохи в’яне в куточках. Між доглянутими бровами Меддена пролягає зморшка.

— Що, перепрошую?

— Мене цікавить літак, — говорить Ходжес. — Триста п’ятдесятий «КінгЕйр». На десять місць. Хвіст номер N-1-1-4-D-K. Власник — Дуайт Кремм, Ель-Пасо, Техас.

Усмішка залишилася, але, Господи, як важко йому було її утримувати.

— Ви мене з кимось сплутали, друже мій. Мене звуть Меллон, а не Медден. Джеймс Меллон. А щодо літака, так, у мене «Кінг», тільки хвіст Н426ЛЛ, і крім моєї скромної персони він не належить нікому. Вам, напевно, треба в «Сігнече ейр», це тут поруч.

Ходжес киває, ніби допускаючи, що Медден може мати рацію. Потім дістає телефон, лівою рукою з правої кишені, щоб і права рука могла залишатися в кишені.

— Що як я зараз подзвоню містеру Кремму й перевірю? Здається, минулого тижня ви відвідували його на ранчо? Передали йому чек на двісті тисяч доларів? Виписаний на Перший банк Рено.

— Не знаю, про що ви говорите. — Посмішка зникла.

— Уявляєте, а він вас знає. Як Джеймса Меллона, а не Олівера Меддена, але, коли я факсом надіслав йому шість фотографій, він швидко впізнав вас.

Тепер будь-який вираз на обличчі Меддена зник, і Ходжес виявив, що той зовсім не красень. Скоріше навіть потворний, якщо вже на те пішло. Він ніхто, незважаючи на його зріст, й ось чому йому вдалося зайти так далеко, провертаючи одну аферу за іншою, обробляючи навіть таких старих стріляних койотів, як отой Дуайт Кремм. Він ніхто, і це змушує Ходжеса згадати про Брейді Хартсфілда, який нещодавно мало не підірвав зал, забитий підлітками. Його спина взялася сиротами.

— Ви з поліції? — питає Медден, обмацуючи його поглядом із голови до п’ят. — Ні, не думаю. Ви надто старі. Але, якщо ви поліцейський, покажіть посвідчення.

Ходжес повторює те, що говорив хлопцеві в комбінезоні:

— Не зовсім. Але щось таке подібне.

— У такому разі, щасти вам, містере Таке-подібне. У мене призначено зустрічі, і