Люко Дашвар - Покров

нашу козацьку силу: цвітнянські козаки колись «границю» від бусурманів вберегли, і тепер їхні онуки не схиблять. Гриць супиться, киває… Обіймає дружину Домну, 14-річну доню Олександру.

— Сашуню в найми не віддавай! — наказує дружині.

— А як же прожити, Грицю? — плаче Домна. — Пропадемо…

— Ну… То хоч не німцю!

Їм би ще хоч раз обійнятися, бо не знають — згине Гриць за півроку, а звістки про те Домна з Сашунею так ніколи і не отримають, — та з Хмарівського кута Цвітної до двору Сологубів уже Пилип Хмара верхи несеться.

— Егей, дядьку Грицю! — гукає, кінь дибки. — Біля церкви панотець чекають благословити. І рушаймо! На Олександрівку.

— Таточку! — Саша зривається, летить до татка. Обіймає, хрестить. — Хай вас Господь для нас збереже, таточку! Ми ж іще і Псалтир не весь вивчили… І ще ж з вами на ярмарку в Чигирині не були…

— До німця не ходи, доню! — шепоче Гриць єдиній улюб леній дитині.

До осені Домна з Сашею так-сяк протрималися — жито з орендованих шести десятин зібрали, у перелісках біля Чорного лісу глину-огирянку для цвітнянських гончарів копали, паламарів синок Толя потайки від батька Домні з Сашею буряки з льоху тягав, бо все вони з Сашею разом — і до церковнопарафіяльної школи, і на недільній службі, і як ото багаті Сіденки шапіто раз до Цвітної привезли. А як упало листя, геть зле стало: ділять скорину навпіл, не знають, що завтра їстимуть. І паламар, як на гріх, відіслав сина до Києва в семінарію.

Домна на доню глянула, заплакала…

— Збираймося на базар в Олександрівку, Сашо, — сказала. — Дай Боже, хтось візьме тебе в найми до весни.

А на базарі ж в Олександрівці справжньої їжі — гори: і кренделики, і бублики, і льодяники, і пиріжки з капустою, і ляжки свинячі запечені. Саша з мамою стали край торжища, від голоду хитаються. Аж пан — молодий, гарно вдягнений, блискучий, як той льодяник.

— Дівчину в найми віддаєш? — Домну питає.

— Віддаю, добрий пане…

— За свинями ходила? — пан Саші.

— Ходила, — бреше.

— А корову здоїти зможеш?

— Усе зможу!

Скривився, оглянув Сашу з голови до ніг.

— Йди до екіпажа з мідним козирком і чекай на мене. Екіпаж за рогом біля дому купця Явтухова стоїть, — наказав. — А я поки з матір’ю твоєю поторгуюся.

— Хоч скажіть… Кому служитиму? — спитала Саша.

— Сімейству ясновельможного Йоганна фон Лютцоффа! — повідомив «льодяник» гордо.

Саша аж рученята до грудей приклала од горя.

— Мамо! Не віддавайте мене німцю! Тато ж вас просили — тільки не німцю! Німці ж — вороги! Що ж ви робите, мамо?! Тато з ними б’ється, а ви…

Пан очі вирячив, почервонів.

— Ти що верзеш, селючко?! Фон Лютцоффи вже двісті років Російській імперії служать! Ще імператриця Катерина їм своїм указом тут землі подарувала! За заслуги перед державою!

— То й що? Однаково — німці, - розгубилася Саша.

— Пішла геть! — пан замахнувся.

Домна йому в ноги: не губіть! Візьміть дівчину, бо до весни не доживемо…

…За вечерею зі спеціально відгодованою горіхами індичкою красивий, як льодяник, управитель маєтку розважав чимале сімейство фон Лютцоффів оповідками про подорож до Олександрівки в пошуках нової наймички.

— Так і сказала: однаково — німці? — перепитала управителя пані Амалія, дружина ясновельможного пана Йоганна, мати одинадцятьох його дітей.

— Отака дурепа! — сплеснув руками «льодяник».

— Nomen est omen, — мовив ясновельможний після тривалої паузи. — Ім’я — то визначення. Знак, доля… А ім’я — то рід. А рід — то коріння…

— Тобто?! — розгубився управитель.

— Тобто ми — однаково німці! Де би не жили, — відповів ясновельможний. Глянув на одинадцятьох своїх дітей — сиділи чемно, навчені порядку, дорослих не перебивали, слухали уважно.

— Чи правильно я кажу, панове? — спитав малечу.

Діти закивали, заторохтіли: хіба ви можете бути неправі, тату?!

— А наймичку взяли?! — спитав п’ятнадцятиріч ний Курт.

— У свинарнику скотарям помагає, - відповів управитель.

…До весни 1915 року Саша зі свинарника не вийшла би, та в переддень католицького Різдва дівка-кухарка зламала руку. Пані Амалія власною персоною навідалася до флігелька, де ночували наймити, які господарством займалися і до панського дому ходу не мали, обдивилася «контингент»…

— Ти! — вказала на Сашу. — На кухні впораєшся?

— Усе зможу!

— Як звати?

— Олександра.

— Краще — Алекс! — уточнила Амалія, веліла за собою слідувати.

Ще ніколи до того дня Саша не переступала порога панського дому. Йшла за пані Амалією до кухні, наказувала собі мовчати, не дивуватися, не зойкати від захвату, бо зі скотарів — дякую, Боже! — «хатньою» стала! Дівки-покоївки наказали лахміття викинути, вимили, дали одягу нового аж три комплекти — чорну довгу спідницю і сіру блузу з білим фартухом на кожен день, білу блузу і синю спідницю на свята, а ще фланелеву сукню з глухим комірцем, щоби до церкви ходити… Мати Божа! Та в теплі, не зі свинями на соломі! Та ще грудку цукру можна… буде якось… обережно поцупити і згризти за піччю, де самовари роздмухують. Хіба не щастя?! Тільки би не схибити, аби назад до свиней не відправили.

Старалася, з ніг валилася, бо хазяйка суворо спостерігала за новою «хатньою»: абикого в дім фон Лютцоффів не пускали. Вчителі й ті за найменший непослух вилітали за мить. А скромна Алекс пані Амалії до душі припала, а коли дізналася, що дівчина грамоти навчена, то навесні перевела Сашу в покоївки до найменшої з дочок — семирічної Елізи — з обов’язковою умовою: на літо Алекс не їде додому, залишається в панському домі. На рік, а може, й надовше.

Отоді- то вони і перетнулися вперше — Курт і Алекс. Вишні цвіли. Алекс супроводжувала малу Елізу до купальні в саду, бо в домі фон Лютцоффів дітей загартовували з дитинства — фізкультурою, довгими прогулянками, плаванням. Курт саме йшов від купальні, коли мала причепилася до нього: поплавай зі мною, братику. Він лиш кинув на покоївку швидкий знічений погляд, манірно вклонився…

— Я знаю, ви — Алекс, Елізин янгол-охоронець, — сказав чемно. — А я лише один із її братів. Курт… — помовчав, додав серйозно. — Німець…

Алекс розгубилася.

— Однаково… — прошепотіла.

Він усміхнувся.

— Так і є! Однаково — німець… — і не пішов із малою до купальні: у Курта саме починався урок географії. У сімействі фон Лютцоффів життя плинуло за суворим розкладом.

Алекс зажурилася: ніхто й ніколи до цього дня не нагадував їй про халепу на Олександрівському базарі, а Курт сказав так просто: я — німець… Наче дорікнув. Почала уникати юного фон Лютцоффа: краще вже не бачити його. Та у великому домі з десятками слуг перетиналися щодня: Алекс знічувалася, червоніла,