Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

були глибоко сховані, весь час свердлили Волосянича із далеких, темних глибин черепної коробки. Невидимі очі стежили за кожним рухом Андрія, найменшим виразом на його обличчі, мімікою, зміною настрою. Несподіване відкриття приголомшило Волосянича.

— Ви знаєте, я вашу книжку обов’язково прочитаю. Ви, мабуть, цікаво починали. У вас такі неординарні ровесники… — почав говорити невпопад.

Це було неймовірно: він вперше зустрів людину із подвійними очима.

Надалі почалося знайомство. Ладичко водив Волосянича по кабінетах, розрекламовував достоїнства нового працівника, кожному радив знайти в бібліотеках газети, журнали і прочитати твори молодого колеги. На цей раз лестощі редактора уже не принаджували Андрія, а гнітили, навіть ображали… Та співробітники районки, як здалося Волосяничу, сприймали його з неприхованою добродушністю, провінціальною допитливістю, цікавістю — як сільські дітлахи екзотичного папугу. Ще одна обставина насторожила: чому Ладичко жодним словом не обмовився про брата Івана. Коли вже стільки подробиць знав про Андрія, не міг не відати і того, що районний прокурор — рідний брат молодого журналіста. Тут щось не те… Але спробуй розгадати людину із подвійними очима…

Опісля знайомства з колективом, палких віншувань творчих гараздів Андрій подався до брата. Іван з родиною мешкав у однокімнатній квартирі, коли так можна було назвати давню прибудову до ощадкаси — невелику комірчину із тісненьким коридором та кухнею, що містилася у дровітні. Андрій не сповіщав брата про свій приїзд і з нетерпінням чекав, як Іван сприйме цей візит.

Завжди поміркований, урівноважений, навіть флегматичний, Волосянич-старший, уздрівши у воротах Андрія, від несподіванки ледь не випустив з рук півторарічну доньку — саме гуляв із нею по двору, коли з’явився дипломований журналіст.

— Ой, Андрюхо, мені й не снилося, що зустрінемось, — Іван розчулено обнімав брата. — Це вже два роки не виділись… — навіть сльозу змахнув. — Я знав, що до нас направлений, але не йняв віри. Ладичко щодень дзвонив…

Тут визирнула і невістка Марія — чорнява, симпатична пампушка. Враз зайойкала по-сільському й собі кинулася до свояка з цілунками.

— Не сподівався тебе вдома застати, — признався щиро Андрій. — Он, сонце ще високо, злодіям якраз світить, а прокуратура вдома з дітьми ніжиться.

Андрій, напевне, пожартував недоречно, бо Іван знітився, відвів очі й невиразно сказав:

— Були нагальні справи. Мусив прийти раніше…

— Вночі двічі «швидку» викликали. Серце так дойняло… — шепнула Марія й одразу язик прикусила, зловивши докірливий погляд чоловіка.

За вечерею Андрій пильніше роздивився брата — ледь тридцять виповнилося, а скроні геть посріблились, чоло обснували ранні зморшки… І загалом, Волосянич-старший, відчувалося, був якийсь внутрішньо зневолений…

— Та розкажіть вже, до мари, як живете? — не втерпів Андрій. — Чи мене соромитесь, чи не довіряєте? Все та все напівнатяками… Думаю, я вам тут найближча людина і таїтись нічого.

— Як живемо-маємося, Андрійку? Воюємо, нещадно боремося… Більше дітей рідних пильнуємо батька-закон, не даємо кривдити матір-правду… — спокійно, але не без іронії відповіла невістка.

Іронія ця була злою. І в спокійному тоні відчувалася та межа, за якою ось-ось почнеться істерика, розпач зневіреної жінки.

— А живемо, сам видиш, як і три роки тому, — вела далі… — Двійко маленьких дітей, людського житла й досі нема, я майже безробітна… Нестатки з кожного кутка зуби шкірять, а ми воюємо за справедливість… Ось так!

— Прошу тебе помовчи, — стримано мовив Іван. — Вкладай дітей, а ми вийдемо на двір, покуримо, поговоримо.

— У нас тіснувато, але на перших порах можеш пожити, — сказав Іван, тільки-но вийшли із комірчини. — А там, можливо, отримаємо щось ліпше…

— За мене не журися, — перебив Андрій. — Шеф обіцяв кімнатку в гуртожитку училища. Ти краще розкажи, що діється у сім’ї? Тільки спокійно, чесно і правду…

Іван очікував подібного запитання, але все одно, аж здригнувся. Навіть у темряві було видно, як загострились його худі лопатки, голова опустилась. Зітхнувши глибоко, сів на дерев’яні східці.

— Весь час думав про тебе, — мовив по довгій мовчанці. — Слідкував за твоїми успіхами, радів… Гадав, хоч ти залишишся там, межи людьми… Дуже переживав за твої неприємності. Навіть боявся писати… Ех, Андрюхо, не таланить нам!..

— Чого ти за упокій по мені співаєш?

— Не по тобі, брате. По собі… Тяжко мені тут. Дихати нічим. Куди не повернуся — ноги в ополонку. Брехня, приписки, злодійство від верхів до низів, а руки в мене пов’язані.

— Либонь, перебільшуєш, — засумнівався Андрій. — Це, напевне, специфіка вашої роботи: конче бачити в людині злочинця, як не одразу, то в перспективі.

— Ти мене знаєш, а верзеш казна-що, — з гіркотою мовив Іван. — Завжди мислю реально і під намови не даюся, але тут — значно складніше…

— Отже, не тримаєшся принципу. Я б на твоєму місці робив так: зловився на слизькому — хто б не був — завів справу, провів розслідування і передав у відповідні інстанції.

— Радиш, як старомодний професор. А ти б спробував сам, подивився і… подавився. Кажеш про слизьке. Я перший на ньому посковзнуся, і добре, коли ноги не поламаю… Марія тобі вже встигла шепнути про сердечний приступ… З усіма ближніми подумки попрощався вночі. Думав, сонця більше не побачу, тому й розсльозився при зустрічі з тобою. А з чого все почалося? Є в нас у районі Зеленяк, голова колгоспу: голоском дзвенячий, а душа свиняча. Самодур, словоблуд і підлесник. Ладен матір циганам продати, аби тільки випнутись, показатись… Йому достоту ціну знають, але родинні зв’язки… У минулому році у районі недорід, а у нього в колгоспі — диво-врожай удався. Та все пішло у комори потрібних людей, а списали на ферму… І документи оформлені — не зачепишся. Тільки ніхто того врожаю на фермі не бачив. Я порушив справу. Першим прибіг секретар райвиконкому: «Іване Андрійовичу, припиняй, — грюкнув кулаком по столу. — Сховай свій закон подалі, аби не вкрали, а не вішай його на чесних людей». «Закони не діляться на мої і твої, — відповів я. — Закони у нас одні! І справи не припиню».

А через годину явився голова райвиконкому. Цей навіть не зайшов у кабінет. Нипав по двору, побачив неподалік прокуратури туалет, там донедавна автобусна станція знаходилась. Вмить викликав санітарного лікаря, той оштрафував мене на сотню карбованців за антисанітарно. Я пробував пояснити: туалет не з мого відома збудований, роками там стояв, мене навіть слухати не захотіли.

— А ти виклич бульдозер і зрівняй злощасне місце! — розчулено порадив Андрій.

— Тільки б спробував — одразу оштрафують за самовільне знесення громадської будівлі, — сумно усміхнувся Іван. — Та сіль не у штрафі, мені недвозначно вказали моє місце: ти знай, мовляв, прокуроре, з ким двобій затіяв… Та це ще півбіди. Кримінальну справу Зеленяка я